Пророцтво біля під’їзду: чому жінка вирішила не повертатися додому

— Валю, все закінчилося. Одинадцять років йому дали.

— Слава Богу, — видихнула сестра. — Ти як?

— Нормально. Справді нормально. Додому їду.

Слово «додому» вирвалося саме, і Марина раптом зрозуміла: вона мала на увазі квартиру сестри. Не ту стару, на п’ятому поверсі без ліфта. Квартира стала її домом за ці місяці, і повертатися в колишню вона не хотіла.

Втім, квартира тепер була тільки її. Геннадій втратив на неї всі права після вироку. Можна було продати, купити щось менше, почати заново.

Марина сіла в автобус і їхала весняним містом, дивлячись на людей за вікном. Жінки з візочками, старі на лавочках, підлітки з навушниками. Звичайне життя, яке тривало, незважаючи ні на що. І воно теж буде тривати — її життя. Інше, нове, але її власне.

Увечері вони з Валентиною сиділи на кухні й пили чай. За вікном темніло, але світло вони не вмикали, так було затишніше.

— Знаєш, про що я думаю? — сказала Марина. — Про ту циганку. Хотіла б я її знайти і сказати спасибі.

— Може, ще зустрінеш?

— Навряд чи. Я там кілька разів була, біля старого під’їзду. Її немає. Сусіди кажуть, пропала кудись, ніхто не бачив з того дня.

Валентина знизала плечима:

— Буває. Цигани — народ кочовий.

— Але звідки вона знала, Валю? Як могла знати?

— А може, не знала, — сестра посміхнулася. — Може, просто сказала навмання. Вони ж так роблять: лякають, щоб потім грошей дати на зняття вроків. А ти ось повірила і врятувалася.

Марина похитала головою. Вона пам’ятала очі тієї жінки — темні, глибокі, дивно серйозні. Це був не трюк заради грошей. Це було справжнє попередження.

— Знаєш, — сказала вона, — я тепер по-іншому на все дивлюся. Раніше жила як усі: робота, дім, готування, телевізор. Думала, так і буде до старості. А тепер розумію: кожен день — як подарунок. Могло ж усе інакше повернутися.

— Могло, — погодилася Валентина. — Але не повернулося. Ти тут, жива і здорова. І все в тебе буде добре.

— Думаєш?

— Впевнена.

Через місяць Марина продала стару квартиру. Покупці знайшлися швидко — молода пара з дитиною, їм було все одно, що там сталося. «Головне — ціна хороша», — сказав чоловік, підписуючи документи. Марина віддала ключі й пішла, не озираючись.

На виручені гроші вона купила маленьку однокімнатну в новому районі. Світлу, з великими вікнами і балконом, з видом на парк. Перший поверх, що в її віці було скоріше плюсом: ніяких сходів, ніяких п’ятих поверхів без ліфта.

Переїжджала вона в травні, коли дерева вже вкрилися молодим листям. Речей було небагато, Марина спеціально не стала забирати нічого зі старого життя. Купила нові меблі, новий посуд, нову постільну білизну. Все чисте, все своє, без спогадів.

У перший вечір у новій квартирі вона стояла біля вікна і дивилася, як сідає сонце за верхівками тополь. У парку гуляли люди з собаками, бігали діти, десь грала музика. Звичайний травневий вечір, яких буде ще багато. Телефон задзвонив — Людмила з роботи.

— Ну що, обживаєшся?

— Намагаюся, — Марина посміхнулася.

— Завтра на роботу виходиш?

— Виходжу.

— От і добре. А то Сергій Петрович уже змучився без тебе. Каже, з Зінаїдою однією каша якась, а не облік.

— Передай йому, буду як штик.

Вона відключилася і знову подивилася у вікно. Доріжкою парку йшла жінка, і здалеку здалося, що на ній квітчаста спідниця, як у тієї циганки. Марина вдивилася, але жінка звернула за ріг і зникла. Може, здалося. А може, й ні.

Марина відійшла від вікна і почала розпаковувати коробки. Тарілки, чашки, ложки, виделки — все потрібно було розкласти по місцях. Звичайні справи звичайного вечора. Життя тривало.

На дні однієї з коробок вона знайшла мамині рукавички — ті самі, в’язані, з витягнутими пальцями. Вона забула, що поклала їх туди. Дістала, погладила м’яку шерсть.

— Дякую, мамо, — прошепотіла вона. — Ти мене і звідти бережеш.

Рукавички відправилися в ящик комода поверх нової постільної білизни. Марина закрила ящик і випросталася. П’ятдесят два роки — це багато чи мало? Раніше їй здавалося, що життя майже пройшло. Тепер вона розуміла: все тільки починається. Нова квартира, нові сусіди, нові можливості. І головне, вона сама — жива і вільна.

За вікном догорав захід, і небо забарвилося в рожеві та золоті тони. Марина дивилася на цю красу і думала про те, що завтра буде новий день. І післязавтра. І через рік. У неї попереду ціле життя, і вона збиралася прожити його так, як хоче.

«Якщо зайдеш у ці двері — назад не вийдеш». Вона не зайшла. І вийшла в нове життя.