Пророцтво в дорозі: незнайомка попередила не пити воду з рук близьких, і Катя вчасно її послухалася

— Швидше за все, це медична отрута в мікродозах. Стара школа.

— Хто ви? — запитала Катерина.

— Галина Сергіївна. — Жінка гірко посміхнулася. — Колишній кандидат хімічних наук. Колишня завідувачка лабораторією.

Вони сіли на лавку в сквері. Галина розповіла свою історію. Скупо, без емоцій. Пожежа, в якій загинув чоловік і згоріли всі документи. Депресія, яку вона заливала алкоголем. Втрата роботи і вулиця.

— Прикидатися божевільною простіше, — сказала вона. — Людей це лякає, і вони не лізуть. А я просто доживаю. Тільки навички хіміка і залишилися. Я цей запах з твоєї пляшки за версту почула. Солодкуватий такий, мигдальний.

— Галино Сергіївно, мені потрібна ваша допомога. — Катя взяла її за брудну обвітрену руку. — Я дістану ту пляшку. Там залишилося на дні. Ви можете зробити аналіз? Неофіційно. Просто, щоб знати формулу.

— Хм, у мене немає лабораторії. Тільки «набір юного хіміка» в підвалі, де я ночую. Так, для душі.

— Я куплю все, що скажете. Реактиви, колби, будь ласка. Вони хочуть мене позбутися.

Галина довго дивилася на неї. Потім видихнула і кивнула.

— Гаразд, ненавиджу отруйників. Найпідліший вид убивць. Неси свою воду, а я напишу список.

Катя відвела Галину в супермаркет. Накупила їй повний кошик продуктів. Ковбасу, сир, хліб, фрукти. Галина плакала, притискаючи до грудей пакет з їжею. І в цей самий момент абсолютно не була схожа на міську божевільну.

На роботі було тихо, як перед грозою. Катя пройшла до свого столу, намагаючись не привертати уваги. Вона хотіла просто забрати особисті речі й піти, але не встигла.

— Соболєва, до шефа! — гукнула її секретарка, яка завжди їй заздрила.

У кабінеті Семена Борисовича, генерального директора, сидів не тільки він сам, але й начальник служби безпеки, і системний адміністратор Олег, який завжди червонів при вигляді Жанни і бігав за нею хвостиком.

— Сідай, Катерино. — Голос шефа був крижаним. — Поясниш нам, що це таке?

Бос розвернув монітор. На екрані була банківська виписка.

— Вчора о 14:30 з твого корпоративного акаунту було здійснено переказ трьохсот тисяч гривень на рахунок фірми-одноденки. IP-адреса твоя, пароль теж.

— Семене Борисовичу, це якась помилка. — Катя схопилася. — Мене не було за комп’ютером вчора в цей час. Я в архіві була.

— В архіві камер немає, — втрутився Олег, не дивлячись їй в очі. — А логи системи не брешуть. Вхід був виконаний з твого терміналу.

— Олеже, що ти верзеш? Ти ж знаєш, що я не могла…

— Я бачу факти, — буркнув він.

— Ми поки не будемо подавати заяву в поліцію, враховуючи твої минулі заслуги і складну сімейну ситуацію, про яку нам розповіла Жанна Аркадіївна. Вона просила не губити тобі життя, — сказав шеф, морщачись. — Каже, у тебе зрив. Але працювати тут ти більше не можеш. Ти відсторонена до з’ясування всіх обставин. Здай перепустку.

— Жанна? — прошепотіла Катя. — Ну звичайно.

Вона поклала перепустку на стіл. Сперечатися було марно. Її обклали з усіх боків червоними прапорцями, як вовка. Катя вийшла з офісу з картонною коробкою в руках. На вулиці пішов дощ. Вона була безробітною, без грошей, з чоловіком-шахраєм і клеймом злодійки.

А вдома чоловік влаштував їй показову прочуханку.

— Ти що накоїла? Мені Жанна дзвонила. Тебе звільнили за крадіжку? Ти зовсім з глузду з’їхала?

— Я не брала ці гроші.

— Не бреши! — Чоловік схопився за серце. — Ох, до чого ж ти мене довела!

Катя дивилася на нього і відчувала тільки огиду.

— Тобі потрібні гроші? — тихо запитала вона.

— Звичайно, потрібні! Я помираю, а ти… Позбавила нас останнього доходу! — заверещав Ігор. — Їдь до батьків. Просто зараз. Нехай продають будинок, позичають у сусідів. Якщо до кінця тижня грошей не буде, я подам на розлучення. А що ще мені залишається?

— Гаразд, — сказала Катя. — Я з’їжджу. — Вона взяла свою сумку.

— Просто зараз? — здивувався Ігор.

— Але ти ж сам сказав. Поїду на вокзал.

Катя вийшла з квартири, розуміючи, що більше сюди ніколи не повернеться.

Андрій відчинив двері одразу, немов чекав її там.

— Катю, ти вся тремтиш. Заходь швидше.

Його квартира була маленькою однушкою, заваленою деталями від комп’ютерів, проводами і книгами.

— Вони звільнили мене, — сказала Катерина, сідаючи на стілець і дивлячись в одну точку. — Повісили крадіжку. Тепер я повністю в їхній владі. У мене немає грошей навіть на їжу.

— У тебе є я. — Андрій поставив перед нею чашку гарячого чаю. — І ми цього так не залишимо. Галина дзвонила. Добре, що ти дала їй телефон. До вечора буде результат. А щодо житла… Живи поки у мене. Я на дивані, ти на ліжку. І не сперечайся.

Катя ж не могла сидіти на місці. Їй потрібно було подумати, побути одній.

— Я піду прогуляюся трохи. Тільки не проводжай. Мені потрібне повітря.

— Я з тобою.

— Будь ласка, ні. Мені справді потрібно півгодини тиші. Я не втечу, обіцяю.

Андрій неохоче погодився…