Прихований статус у білому халаті: історія одного скандалу в елітному відділенні
— Заберіть від мого сина цю практикантку! — кричала жінка в шубі та діамантах. Вона не знала, що це дівчисько в пом’ятому халаті та кросівках — єдиний лікар, який міг урятувати її дитині життя.
Лютнева ніч навалилася на місто мокрим важким снігом. Великі пластівці летіли косо, заліплюючи вікна приймального відділення дитячої міської лікарні, і ліхтар біля входу розгойдувався на вітрі, кидаючи жовті плями на заметене крильце. Усередині було тихо тією особливою лікарняною тишею, коли кожен звук віддається гулкою луною по довгих коридорах. Десь капала вода з крана, потріскувала стара батарея під підвіконням, і за скляною перегородкою реєстратури мірно цокав настінний годинник, показуючи за чверть третю.
Анна Сергіївна Ковальова сиділа в ординаторській, підібгавши ноги на продавленому дивані, обтягнутому коричневим дерматином. Перед нею на журнальному столику стояла чашка з охололим чаєм і лежав розгорнутий зошит: вона робила нотатки до статті, яку обіцяла здати в медичний журнал ще минулого тижня. Лампа денного світла на стелі трохи гуділа, і Анна час від часу піднімала голову, прислухаючись не до лампи, а до тиші відділення.
Тиша була хорошим знаком. Значить, діти в палатах сплять спокійно, чергова медсестра Люда сидить на посту і гортає свій телефон, і можна ще пів години побути наодинці із зошитом. Їй було 28, але в пом’ятому білому халаті, накинутому поверх сірої водолазки, у розношених кросівках і з короткою стрижкою, яку вона сама підрівнювала раз на два місяці, Анна виглядала заледве на 22.
Без макіяжу, з трохи припухлими від недосипу очима і тонкими зап’ястями, що стирчали з широких рукавів халата, вона більше нагадувала студентку-старшокурсницю, ніж кандидата медичних наук. Дисертацію вона захистила у 26, з рідкісних аутоімунних станів у дітей, і відтоді працювала тут, у звичайній міській лікарні, а не в модних приватних клініках, куди її не раз кликали. Тут були важкі діти, нічні чергування і зарплата, на яку особливо не розгуляєшся.
Але тут було справжнє. Вона сама обирала нічні зміни. Вдень надходили планові пацієнти з направленнями, з документами, усе чинно і розмірено. А вночі привозили тих, на кого не чекали. Складні випадки, неясні діагнози, перелякані батьки. Анна любила цю роботу не тому, що їй подобався адреналін, а тому, що саме вночі від лікаря залежало найбільше.
Вона відсьорбнула холодний чай, поморщилася і потягнулася до електричного чайника на підвіконні, коли з коридору долинув швидкий стукіт підборів по кахельній підлозі. Не медсестринські м’які підошви, а саме підбори, дзвінкі та різкі. А потім голос, який розрізав нічну тишу, як сирена швидкої.
— Де завідувач?! Мені потрібен лікар. Негайно!
Анна поставила чашку, сунула ноги в кросівки і вийшла в коридор. Біля стійки реєстратури стояла жінка, і перше, що впало в очі — шуба. Норкова, довга, розстебнута навстіж, під нею вгадувалося щось шовкове і дороге. На пальцях блищали каблучки, нігті були покриті бездоганним темно-вишневим лаком, а від неї пахло парфумами — терпкими, солодкими, такими, від яких у тісному лікарняному коридорі дерло в горлі.
Волосся, укладене навіть о третій годині ночі, розпатлалося лише трохи, і це, здається, дратувало жінку найбільше. На руках вона тримала дитину — хлопчика років чотирьох, який безвільно схилив голову їй на плече. Очі у малюка були напівзаплющені, щоки палахкотіли нездоровим яскравим рум’янцем, і навіть з відстані кількох кроків Анна бачила, як він дрібно тремтить.
Чергова медсестра Люда вже вискочила з-за поста і стояла перед жінкою, намагаючись щось сказати, але та не давала вставити жодного слова.
— Я питаю, де завідувач?! Ви що, не розумієте? У дитини температура! Мені потрібен нормальний фахівець, а не ця ваша реєстратура!
— Жінко, заспокойтеся, зараз…
