Що побачила дружина на робочому столі чоловіка, поки той думав, що ноутбук все ще в сервісі

— Вибач, синку. Просто там важливі документи, я не зберіг. Нерви на межі, проєкт складний.

Але Вероніка бачила його обличчя в той момент. Це була не просто досада через незбережену роботу. Це була паніка. Справжня, тваринна паніка людини, яку ледь не викрили. Хоча в чому? Вона тоді ще гнала від себе ці думки.

Відтоді ноутбук взагалі перестав залишати кабінет. Ігор замикав двері на ключ, коли йшов на роботу. Вероніка якось пожартувала:

— Що там у тебе, державні таємниці?

Він посміхнувся. Майже.

— Контракти на мільйони. Якщо витече інформація, мене звільнять.

Звучало логічно. Вона працювала бухгалтером, розуміла, що таке комерційна таємниця. Але інтуїція — штука тонка. Вероніка почала помічати й інші дрібниці. Телефон він тепер носив завжди з собою, навіть у душ брав. Раніше міг залишити на тумбочці. Став частіше затримуватися на роботі.

— Проєкт важливий, Вероніко, потерпи трохи, — пояснював він, приходячи об одинадцятій годині вечора.

Вона кивала, розігрівала вечерю, але всередині накопичувався неспокій. Ще він перестав просити її допомогти з комп’ютерними дрібницями. Раніше, якщо щось гальмувало або вилазила якась помилка, кликав її: «Вероніко, подивися, що це за дурниця». Вона хоч і не програміст, але в базових речах розбиралася. А тут він волів сам розбиратися годинами або дзвонив комусь зі знайомих айтішників. Коли Вероніка пропонувала допомогу, відмахувався: «Не трудись, сам впораюся».

Одного разу її комп’ютер завис намертво. Вона попросила Ігоря допомогти, може, подивитися, що за проблема.

— Немає мені коли, Вероніко, — буркнув він, не відриваючись від свого ноутбука. — Виклич майстра.

Раніше він з радістю возився б, йому подобалося лагодити техніку. А тут навіть не глянув. Це було дивно й образливо. Вероніка намагалася пояснити собі його поведінку: робота, стрес, втома. Чоловіки в його віці часто переживають кризу середнього віку. Може, його гнітить відповідальність, тиск начальства. Вона намагалася бути розуміючою дружиною. Готувала його улюблені страви, цікавилася справами, не влаштовувала сцен. Але холодок між ними наростав.

У ліжку вони теж стали віддалятися. Ігор часто посилався на втому, лягав спати раніше за неї або засиджувався в кабінеті допізна. Коли Вероніка намагалася заговорити про це, він віджартовувався:

— Вік, люба. Вже не двадцять років.

Але йому було всього 45 — це ж не вік насправді.

Подруги казали: «Вероніко, у нього коханка, прокинься». Вона не хотіла в це вірити. Ні, не її Ігор. Він не такий. Вони стільки років разом, у них син, спільний дім, плани. Навіщо йому руйнувати все це? Вероніка шукала інші пояснення, чіплялася за них.

Але одного разу вона почула його розмову по телефону. Він сидів у кабінеті, двері були нещільно причинені. Вероніка проходила повз, збираючись у ванну.

— Так, скоро, потерпи трохи, — говорив він півголосом. — Треба все правильно оформити, щоб не було проблем.

Пауза.

— Ні, вона нічого не знає. Все під контролем.

Пауза. Тихий сміх.

— Звичайно, кохаю. Тільки тебе.

Вероніка завмерла в коридорі, притулившись до стіни. Серце калатало так, що, здавалося, він почує.

«Кохаю. Тільки тебе».

Значить, не її. Подруги мали рацію. У нього хтось є. Вона відчула, як усередині все стиснулося в тугий болісний клубок. Хотілося увірватися в кабінет, вихопити телефон, дізнатися, хто ця жінка. Але ноги не слухалися. Вероніка стояла і слухала, як він продовжує воркувати в трубку. Потім тихо пройшла у ванну, зачинила двері й розридалася, затиснувши рот долонею, щоб не почули….