Що побачила дружина на робочому столі чоловіка, поки той думав, що ноутбук все ще в сервісі

— Чому не вмикати? Раптом вони не полагодили як слід, треба ж перевірити.

Ігор скривився:

— Вероніко, будь ласка. Там складні програми встановлені, можна щось збити. Просто забери і залиш на столі. Я через три дні повернуся і все перевірю сам.

У його голосі була дивна напруженість, майже благання. Вероніка повільно кивнула:

— Добре, як скажеш.

Ігор полегшено видихнув, поцілував її в лоб:

— Дякую. Я скоро повернуся.

Взяв дорожню сумку і вийшов з дому. Вероніка провела його поглядом з вікна. Ігор сів у машину і поїхав. Вона стояла на кухні, обхопивши себе руками, і думала. «Забрати ноутбук і не вмикати». Наче вона маленька. Наче вона не розуміє, що будь-яку техніку треба перевіряти одразу після ремонту, поки не закінчився гарантійний термін майстерні. Це просто здоровий глузд. Але Ігор чомусь панічно боявся, що вона його увімкне.

Що там може бути такого? Листування з коханкою? Ну, неприємно, звісно, але не смертельно. Компрометуючі фотографії? Теж пережити можна. Робочі документи? Але навіщо тоді так нервувати? Вероніка не розуміла. І саме нерозуміння роз’їдало її зсередини сильніше за будь-які підозри.

Вона взяла ключі від машини і поїхала до майстерні. Це була невелика приватна крамничка на першому поверсі житлового будинку, вивіска «Ремонт комп’ютерів і ноутбуків». Вероніка заходила туди раніше, коли лагодила свій комп’ютер. Майстер, молодий хлопець років тридцяти в окулярах, впізнав її.

— А, доброго дня! За ноутбуком чоловіка? — усміхнувся він.

Вероніка кивнула. Майстер поліз під стійку, дістав сріблястий ноутбук Ігоря.

— Ось, все готово. Проблема була в блоці живлення, замінили. Тепер працює як новенький.

Він простягнув їй пристрій і чек. Вероніка розплатилася.

— Ви перевіряли, що все гаразд? — запитала вона.

— Звісно. Увімкнули, завантажився нормально, все працює. Але ви вдома теж перевірте, якщо що — приносьте.

Вероніка подякувала і вийшла з майстерні. Вона сіла в машину, поклавши ноутбук на пасажирське сидіння. Завела двигун, але не рушила з місця. Дивилася на сріблясту кришку ноутбука і думала. Ігор сказав не вмикати. Але майстер сказав перевірити. Кому вірити?

Вероніка знала відповідь. Вона була дорослою жінкою, дружиною, господинею будинку. Вона мала право знати, що відбувається в її родині. Якщо там дійсно тільки робочі документи — нічого страшного. Вона просто переконається, що все працює, і закриє ноутбук. Ігор навіть не дізнається. Але якщо там щось інше… тоді вона теж повинна знати.

Вероніка завела машину і поїхала додому. Серце билося швидко, руки ледь тремтіли на кермі. Вона відчувала, що стоїть на порозі чогось важливого. Що наступні кілька годин можуть змінити її життя назавжди.

Вероніка приїхала додому і пройшла у вітальню, тримаючи ноутбук у руках. Артем був у школі, вдома нікого. Тиша тиснула на вуха. Вона поклала ноутбук на журнальний столик, сіла на диван і просто дивилася на нього кілька хвилин. Срібляста кришка відбивала денне світло з вікна. Звичайний предмет, шматок металу і пластику. Чому він викликає у неї таке хвилювання?

Вероніка встала, пройшлася по кімнаті. Налила собі води на кухні, випила залпом. Повернулася у вітальню. Ноутбук лежав на тому ж місці. Вона знову сіла на диван. Руки самі потягнулися до пристрою, відкрили кришку. Екран був темним, сплячим. Вероніка натиснула на кнопку ввімкнення.

Ноутбук ожив з тихим гудінням. Засвітився логотип виробника, побіг рядок завантаження. Вероніка стежила за цим процесом, не відриваючись. Серце стукало десь у горлі. «Дурниці», — думала вона. Ну, увімкнула ноутбук чоловіка, що такого? Але внутрішній голос шепотів: «Ти порушуєш його довіру. Ти лізеш у чуже особисте життя». Вона гнала цей голос геть. Чоловік — не чужа людина. У неї є право знати.

Завантаження завершилося. З’явився екран входу в систему. Вероніка побачила фотографію Ігоря на фоні та поле для введення пароля. Курсор блимав у порожньому рядку, чекаючи. Вона завмерла.

Пароль. Звісно ж, пароль. Вона не знала його. Ігор ніколи не говорив. Спроба увійти провалиться, і вона так нічого й не дізнається. Вероніка відкинулася на спинку дивана, розчаровано видихнувши.

Може, це знак? Може, не треба лізти? Залишити все як є, закрити ноутбук, покласти в кабінет на стіл, як просив Ігор. Жити далі в невіданні. Але вона вже не могла. Занадто багато дивацтв накопичилося, занадто явною була його паніка через поломку ноутбука. Ні, треба спробувати.

Вона нахилилася до екрану знову. Який пароль міг поставити Ігор? Зазвичай люди використовують щось просте, що легко запам’ятовується. Дата народження?..