Слідчі опустили руки, але родина не здалася. Правосуддя, яке винуватець запам’ятає назавжди

«Я знаю, що ти зробив з Дашею. Я знайшла ланцюжок. Зустрінься зі мною сьогодні о дев’ятій вечора біля старого сараю на пустирі. Якщо не прийдеш, я йду в поліцію. Віра Петрівна Григор’єва».

Вдень вона непомітно підкинула записку в поштову скриньку Башликових. Максим мав її знайти.

Увечері Віра Петрівна одягла теплу куртку, пов’язала хустку, взяла молоток і сховала в сумку. Дістала зі шкатулки срібний ланцюжок з хрестиком. Сховала в кишеню. Вона вийшла з дому тихо, щоб не розбудити Ірину та Поліну. Ніхто не мав знати, куди вона йде.

Віра Петрівна дійшла до пустиря, де стояв старий напівзруйнований сарай. Сховалася за ним і стала чекати. Минуло хвилин двадцять. І раптом вдалині з’явився силует. Високий. Худий. Максим Башликов йшов стежкою, озираючись на всі боки. Віра Петрівна вийшла з-за сараю. Максим зупинився за кілька метрів від неї. Його обличчя було блідим, настороженим.

— Ви написали, що знайшли ланцюжок, — сказав він рівним голосом. — Де він?

Віра Петрівна дістала з кишені срібний ланцюжок з хрестиком і підняла його перед собою. Ланцюжок блиснув у світлі місяця.

— Ось він. Ланцюжок моєї внучки. Той самий, який я їй подарувала.

Максим дивився на прикрасу. Його губи здригнулися в усмішці.

— Ну то й що? Це просто ланцюжок.

— Цей ланцюжок був на Даші тієї ночі, — голос Віри Петрівни тремтів. — А потім я знайшла його у тебе вдома. Це доказ. Ти це зробив.

Максим помовчав, потім знизав плечима:

— Доведіть. У вас немає свідків. Ви залізли в мій будинок без дозволу. Будь-який адвокат скаже, що цей доказ незаконний.

— Зізнайся! — крикнула Віра Петрівна. — Скажи правду. Це ти позбавив життя мою Дашеньку.

Максим подивився на неї довгим поглядом, а потім усміхнувся:

— А якщо і я? — Його голос став іншим, глузливим. — Що ви зробите? Підете в поліцію з ланцюжком, який вкрали у мене? Вони посміються над вами.

Віра Петрівна завмерла.

— Ти… ти зізнаєшся?

Максим засміявся. Тихо, зловісно.

— А чому б і ні? Ви ж все одно нічого не доведете. Так, це я зробив. — Його очі зблиснули. — Я любив її. Роками дивився на неї, мріяв про неї. Вона була така гарна, така недоступна. Я хотів сказати їй про свої почуття тієї ночі. Я йшов поруч з нею і набирався сміливості. — Він ступив ближче. — І я зізнався їй. Сказав, що люблю її. А вона… — Його голос став жорсткішим. — Вона мені посміхнулася. Так мило, так ніжно. І сказала: «Дякую, Максиме. Ти хороший, але я тебе не люблю. Вибач». Ось і все. Жодного приниження, жодних насмішок. Просто «я тебе не люблю».

Максим усміхнувся, дивлячись на Віру Петрівну.

— І знаєте що? Мені цього вистачило. Я не міг винести думки, що вона не моя. Що вона буде з кимось іншим. Виходитиме заміж за когось іншого. Якщо вона не моя, вона не повинна бути нічиєю.

Віра Петрівна слухала, і жах стискав її горло.

— Я напав на неї. Вона впала, дивилася на мене цими своїми зеленими очима, не розуміла, що відбувається. Запитувала: «Максиме, що ти робиш?», а я не зупинявся. Знову і знову. — Він говорив про це спокійно, ніби розповідав про похід у магазин. — А потім вчинив те, що задумав. Я не залишив їй вибору. І щоб приховати сліди остаточно, пустив у хід зброю.

Віра Петрівна задихалася від люті та болю. Він обірвав життя Даші тільки тому, що вона ввічливо відмовила йому. Вона не сміялася, не принижувала, не ображала. Просто сказала «ні». І цього було достатньо для цього чудовиська…