Стіни пам’ятають усе: чому вдова розридалася, побачивши, що ховалося під шаром старих шпалер

Не для справедливості. Для угоди.

Максим мовчки кивнув. Він зрозумів. Це був не пошук правди, а пошук важеля.

Він витратив місяць. Гроші клієнтів, свої заощадження. Виходив на старих «колег» по тіньовому бізнесу в Одесі. І знайшов. Не в Туреччині, не на райському березі. У дельті Дунаю, на покинутій рибальській базі «Лиман», сторожем якої значився такий собі Ігор Бєлов. Безликий, неіснуючий чоловік.

Ольга поїхала одна. Максим, пов’язаний іншою справою, не міг її супроводжувати. Дорога зайняла цілий день. База постала похмурою плямою на краю світу: пара прогнилих сараїв, іржаві механізми та вартівня – колишній морський контейнер із прорубаним вікном.

Він вийшов, почувши скрип гравію під колесами. Зарослий, у вицвілій робі, з обличчям, поїденим сонцем і самотністю. Побачивши її, він не змінився на обличчі. Просто опустив голову, ніби чекав цього роками.
– Навіщо? – його голос був хрипким від мовчання.
– Щоб зрозуміти. Щоб подивитися тобі в очі.

Вони не обіймалися, не билися. Сиділи на перевернутому відрі біля самої води, і Роман говорив, не дивлячись на неї, втупившись у свинцеву гладь лиману. Історія була банальною і від того ще страшнішою. Він не грав. Він став поручителем за кредитом для свого начальника, «надійного хлопця», який ввів його у великий транспортний проєкт. Проєкт виявився фікцією, прикриттям для розмитнення контрабандного алкоголю. Коли схема луснула, начальник зник, а борг у півтора мільйона ліг на Романа. Кредитором виступила фірма-прокладка, за якою стояв Соколовський та його покровителі.
– Вони показали мені фотографії, – тихо сказав Роман. – Тебе, що виходить із лікарні. Льошу з Мишком на шкільному подвір’ї. Нічого не вимагали. Просто поклали на стіл. І запитали, чи впевнений я, що завжди зможу бути поруч, щоб їх захистити.
– І твій вихід – інсценувати смерть?