Стук у двері посеред ночі: чому фермер пошкодував, що впустив до хати бродячу кобилу

Бідний фермер впустив до своєї хати худу кобилу з лошатами — і тут сталося неймовірне. Що могло змусити людину впустити до свого дому вірну біду? Не швидку, а повільну, голодну, таку, що приходить із виттям січневого вітру й шкребеться інеєм по шибках.

Тієї ночі на село Глухарі обрушилося саме таке лихо. Вітер, мов скажений звір, зривав із дахів рештки толю й жбурляв у обличчя крижану крихту, а сніг валив стіною, стираючи межу між землею й небом. Іван Петрович Кузнецов, господар крайньої хати біля лісу, сидів біля ледь теплої печі й слухав цю зловісну музику.

Він уже не чекав гостей. Дружина давно спочивала на сільському цвинтарі, діти писали з міста раз на пів року, а сусіди воліли відсиджуватися по своїх хатах, заощаджуючи дрова й гас. У домі пахло вистиглою кашею, старістю й самотністю.

Тишу порушувало лише рівне жування за дощаною перегородкою, бо там стояла Зорька, його корова, останнє живе тепло в цьому застиглому світі. І раптом крізь виття хуртовини він почув дивний звук. То був не стукіт і не крик, а глухий, розпачливий удар у дошки воріт.

Він був важкий, мов удар тіла, що падає. Іван завмер, дослухаючись до того, що відбувається. Може, приверзлося, адже хто при здоровому глузді піде в таку негоду?

Та удар повторився знову і знову. Наче хтось, у кого вже не лишилося сил кликати на допомогу, просто бився об перепону всією своєю вагою. Старий важко підвівся, крекчучи, накинув на плечі старий кожух і, взявши ліхтар, вийшов у сіни.

Вітер одразу рвонув двері, ледь не зірвавши їх із завіс, і вдарив в обличчя тисячами крижаних голок. Діставшись воріт, він насилу відкинув важкий засув. Те, що він побачив у слабкому промені ліхтаря, змусило його закам’яніти на місці.

Перед ним стояла не людина, а справжній привид, зітканий зі снігу, кісток і відчаю. Худа кобила була вкрита кіркою льоду, з запалими боками й величезними, повними туги очима. Вона важко дихала, випускаючи клуби пари, а біля її ніг, тремтячи всім тілом, тулилися одне до одного двоє крихітних лошат, що ледве сягали їй до живота.

Кобила зробила крок уперед, хитнулася й ткнулася головою йому в груди, ніби віддаючи себе на його милість. Вона більше не стукала, вона просто чекала. І Іван зрозумів, що прогнати їх означає підписати їм суворий вирок…