Стук у двері посеред ночі: чому фермер пошкодував, що впустив до хати бродячу кобилу
«Петровичу, — важко дихаючи від утоми, сказала вона, — тримай, це від нас, від усіх баб». Із цими словами сусідка простягла старому свою об’ємну й доволі важку ношу. Іван тремтячими руками розв’язав тугу мотузку на горловині мішка й зазирнув усередину.
Усередині лежало справжнє, духмяне сіно, зібране буквально по крихтах. Його було небагато, але цього запасу мало вистачити тваринам бодай на день чи два. «Клавдіє, мила, звідки ж це багатство?» — тільки й зміг прошепотіти вражений фермер.
«У нас же в самих кози та кури по дворах, от із горищ рештки й позмітали», — ніяково відмахнулася вона. Жінка пояснила, що збирали всім миром: де по маленькому клаптику, а де й по цілому оберемку. «Твоя біда, сусіде, вона тепер стала нашою спільною бідою й турботою».
Клавдія додала, що староста хоч і лається для годиться, а сам суворо-наказово велів усім допомагати. Він сказав, що раз уже Іван впрягся за цю кобилу, то й тягти цю лямку тепер треба всім миром. «Не можна, — каже Матвійович, — щоб Баринов із нас сміявся й думав, що ми свого чоловіка в біді кинули».
Іван дивився на цю скромну літню жінку, на її втомлене, але безмежно добре обличчя. Від напливу почуттів він просто не міг вимовити у відповідь жодного слова вдячності. Великий клубок підступаючих сліз у горлі заважав йому нормально дихати й говорити.
Він, ще вчорашній місцевий вигнанець і дивак, раптом опинився в самому центрі сільської єдності. Його непохитна впертість і безрозсудна, щира доброта змусили цих суворих людей змінитися. Звиклі виживати поодинці в тяжкі часи, вони нарешті згадали, що є справжньою громадою.
Розчулений господар дбайливо відніс дорогоцінне сіно до теплої хати. Він акуратно й по справедливості розділив рятівний корм порівну між Зорькою й Надією. Хвора корова, відчувши знайомий і жаданий запах, уперше за кілька болісних днів виявила цікавість до їжі.
Вона з великим трудом підвела свою важку голову з підстилки. Іван сів поруч і почав терпляче годувати її просто з рук, даючи травинку за травинкою. Це була дуже маленька, але неймовірно важлива перемога над підступаючою бідою.
Однак у глибині душі старий чудово розумів, що це лише тимчасова, коротка відстрочка. Бідне село фізично не зможе годувати його велике господарство всю решту довгої зими. Люди й так добровільно віддали йому останнє, що мали у своїх мізерних запасах.
А злопам’ятний Баринов напевно не забув про своє публічне приниження й відмову. Багач просто тимчасово причаївся, але було цілком ясно, що він холоднокровно чекає свого часу. І цей страшний час неминуче настане, коли все село остаточно ослабне від нестатків і лютих морозів.
Їхня крихка єдність неминуче дасть тріщину під безжальним натиском голоду й стужі. Треба було терміново діяти, причому діяти якнайрішучіше й продуманіше. Пізно ввечері, коли надворі остаточно стемніло, він потай покликав до себе в хату старосту…
