Стук у двері посеред ночі: чому фермер пошкодував, що впустив до хати бродячу кобилу
Та господар перелив паруючу кашу в старий таз і підніс лошатам. Вони, не розуміючи, що це, сахалися, але потім одне, найсміливіше, ткнулося носом у теплу масу, фиркнуло й почало невміло сьорбати. Друге маля без зволікань наслідувало його приклад.
Іван дивився на них, і клубок, що стояв у горлі останні роки, почав потроху танути. Його дім несподівано ожив. Звуки фиркання, тихого іржання й рівного жування наповнили порожнечу, що в’їлася в стіни після відходу Марі.
Він дав кобилі ім’я Надія. Просто тому, що її поява була схожа на останню, розпачливу надію на світле майбутнє. Лошат він поки що не розрізняв, вони були для нього просто малими.
Уночі фермер спав уривками на старому дивані. Тіла тварин випромінювали тепло, і в хаті стало навіть спекотніше, ніж зазвичай. Він прокидався від кожного шереху, боячись, що все це йому лише наснилося.
Але ні, у напівтемряві, освітленій місяцем крізь промерзле вікно, стояла велика темна тінь Надії й дві менші тіні. Вранці завірюха остаточно вщухла. Село завалило білим снігом по самі дахи.
Насамперед Іван пішов до своєї Зорьки. Корова зустріла його докірливим і протяжним муканням. Він дав їй сіна, але вже не найкращу частину, бо найкраще тепер призначалося гостям.
Чоловік видоїв її, і коли ніс відро з парним молоком, його погляд упав на лошат. Він вагався лише одну коротку мить. Відливши собі в кухоль, решту молока він вилив у той самий таз.
Малі, вже розкуштувавши бовтанку, накинулися на частування з величезною жадібністю. Надія дивилася на нього, і в її погляді не було нічого тваринного. Там читалася якась вікова, мудра й глибока вдячність.
Та ця зимова ідилія не могла тривати вічно. Щойно жителі прокопали стежки між хатами, у двері Івана голосно постукали. На порозі стояв місцевий староста, Степан Матвійович Єрохін, людина правильна й ґрунтовна.
Він не ввійшов, а ввалився до хати, принісши з собою морозне повітря й запах влади. Гість окинув суворим поглядом кімнату й у подиві завмер. Його очі, звиклі бачити лад і здоровий глузд, відмовлялися вірити картині, що постала перед ним.
Посеред хати, на накиданій соломі, спокійно стояла коняка. Поруч із нею крутилися два лошати, а в повітрі висів густий запах хліва. «Петровичу, ти з глузду з’їхав?» — видихнув староста, знімаючи теплу шапку.
Голос його був тихий, але в ньому виразно чувся метал. Іван, що стояв біля натопленої печі, лише винувато знизав плечима. «Замерзали вони, Матвійовичу, не надворі ж їх було лишати», — відповів господар.
Староста пройшов у центр кімнати, обійшов кобилу й прискіпливо її оглянув. Він не був великим знавцем, але навіть йому було видно, що це не проста сільська шкапа. Тонкі ноги, горда посадка голови — навіть крізь худорбу виразно проступала порода.
«Чия вона?» — суворо спитав він, не обертаючись до Івана. «Коли б я тільки знав, адже вона прийшла сама!» — чесно відповів фермер. Єрохін повільно повернувся до нього, і його обличчя було вкрай суворе…
