Стук у двері посеред ночі: чому фермер пошкодував, що впустив до хати бродячу кобилу
Односельці почали відверто цуратися цього дивного чоловіка. Коли він ішов вулицею, розмови миттю стихали, а люди ніяково відводили очі. Діти, що раніше бігли до нього по цукерки, тепер показували на його хату пальцями й кричали про конячок у хаті.
Він став справжнім місцевим юродивим в очах громади. Лише одного разу ввечері, коли вже зовсім стемніло, у його двері хтось тихенько пошкрібся. На порозі стояла вдова Клавдія, якій Іван минулої осені безплатно допоміг перекрити дах.
Вона, тривожно озираючись навсібіч, поспіхом сунула йому в руки невеликий вузлик. Усередині лежала окраєць свіжого хліба й кілька варених картоплин. «Це тобі, Петровичу!» — прошепотіла вона й одразу безслідно зникла в густій темряві.
Ця проста картопля була для Івана тепер дорожча за будь-яке золото світу. Цей вчинок означав, що він у селі не зовсім сам. Тим часом чутки, мов кола по воді, розходилися дедалі далі за межі села.
За тиждень, коли дорогу трохи розчистили, до села приїхала автолавка з продуктами. Водій, балакучий чолов’яга, почувши місцеву байку про старого і коней у хаті, лише голосно розсміявся. А повернувшись у райцентр, переповів її в місцевій чайній, щедро прикрасивши для красного слівця.
І саме там цю дивовижну чутку почули потрібні й дуже небезпечні вуха. Ще за кілька днів тишу в Глухарях розірвав потужний рев мотора, якого тут не чули з минулого літа. До хати Івана, розкидаючи сніг колесами, підкотив чорний блискучий джип.
Із нього вийшов чоловік, який виглядав тут так само чужорідно, як космічний корабель на звичайному городі. То був Анатолій Сергійович Баринов, власник кінного заводу, людина з важкою репутацією й мертвою хваткою. Він навіть не постукав, а відразу владно гримнув у хлипкі двері важким кулаком.
Іван неквапом відчинив непроханому гостеві. Баринов, не питаючи дозволу, увійшов усередину, окинув зневажливим поглядом убогу обстановку й зупинив очі на Надії. Його погляд хижо блиснув, адже він, на відміну від старости, чудово розумівся на породистих конях.
Чоловік діловито обійшов кобилу, зазирнув їй у зуби й провів рукою по виснаженій спині. «Та-а, дідок не промах, знайшов справжній скарб», — протягнув він із вдоволеною посмішкою. «Орловська рисиста, чистих кровей, хоч і занедбана, але це діло цілком поправне».
Він різко повернувся до Івана й спитав, скільки той хоче за цю знахідку. Іван дивився на цього лощеного, самовпевненого чоловіка й відчував до нього миттєву, глуху неприязнь. «Вона не продається», — коротко й ясно відповів старий фермер.
Баринов голосно розсміявся й порадив не ламатися, адже в цьому світі продається все. «Я ж бачу, що ти тут не шикуєш, тому даю триста доларів за всіх трьох. Готівкою, просто зараз, купиш собі сіна, їжі, і ще на горілку з лишком стане»…
