Сусідка благала мене подивитися в її вікно рівно о другій ночі. Сюрприз на вулиці, який позбавив мене сну
А то зараз закони змінюються, треба б перевірити кадастровий номер».
«Я можу допомогти, у мене знайомий у Держреєстрі є». «Та ніби все гаразд», — знизала я плечима, намазуючи масло на хліб. «Документи в папці лежать, у шафі».
«У якій шафі?» — швидко спитав він. Надто швидко. Я підвела очі: Ігор усміхався, але погляд був чіпкий, холоднуватий.
«У спальні, в нижній шухляді, а що?» «Та нічого», — він одразу розслабився, знову ставши затишним домашнім Ігорем. «Просто порядок люблю: у документах має бути ідеальний лад, як і в проводці, мало що».
Я забула про цю розмову. Зрештою, дбає людина, що такого. А потім сталося дивне: у нашому під’їзді, у квартирі навпроти, оселилася нова сусідка.
Валентина Іванівна виявилася звичайною пенсіонеркою, такою собі бойовою бабцею. Вона відразу почала наводити свої порядки: ганяла підлітків, які курили, стежила, щоб у під’їзді було чисто. Валентина Іванівна була класичною «бабою Валею», жінкою невизначеного віку за шістдесят.
Вона ходила в незмінній в’язаній жилетці, з проникливими очицями-намистинками й феноменальною здатністю чути, як росте трава. Вона знала все: коли вивозять сміття, чому подорожчав хліб у супермаркеті й хто з сусідів курить на сходах. Того дня я пекла пиріг, настрій був піднесений.
Ігор обіцяв повести нас із Ванею до зоопарку. Я вирішила пригостити нову сусідку, налагодити контакт, і подзвонила у двері. Валентина Іванівна відчинила майже відразу, ніби стояла під дверима.
«Добрий день, я Наталка з двадцять п’ятої», — усміхнулася я, простягаючи тарілку з шарлоткою. «Ласкаво просимо, так би мовити». Вона подивилася на пиріг, потім на мене, потім понад моїм плечем на мої двері.
«Дякую, дитино, — сказала вона скрипучим голосом. — Я Валентина Іванівна, заходь, якщо що: солі там чи сірників». Вона взяла тарілку, але двері зачиняти не поспішала.
Її чіпкий погляд обмацував мене, мов рентген. «А мужик оцей — твій, чи що?» — спитала вона раптом, кивнувши в бік моєї квартири. «Ігор, так, ми разом живемо».
Вона підібгала губи. «Занадто вже гладенький він: ходить тихо, як кіт. І дивиться недобре».
«Ти б, дівко, обережніша була. Квартира в тебе хороша, дорога. А часи нині підлі, люди всякі трапляються».
Я тоді лише ввічливо всміхнулася, списавши все на старечу підозріливість. Бабці біля під’їзду вічно бачать шпигунів і бандитів у кожному перехожому, що за звичка в літніх людей лізти не у своє діло? «Усе добре, Валентино Іванівно, Ігор — хороша людина».
«Ну-ну, дай Боже, якщо так», — буркнула вона й грюкнула дверима. Неприємний осад лишився, але швидко розвіявся. Ми чудово провели вихідні: Ігор катав Ваню на плечах, купував солодку вату, і я дивилася на них, думаючи, що ось воно — щастя.
Це була проста, нормальна сім’я. Андрій, рідний батько, за останній місяць навіть не подзвонив, тільки СМС надіслав, переказав гроші, і все. А Ігор був тут: реальний, турботливий.
Дивності почали накопичуватися ще за два тижні. У п’ятницю ввечері Ігор сказав, що в нього підробіток за містом на всі вихідні: треба контролювати заливання фундаменту котеджу. «Гроші хороші, Наталко, нам не завадять, — сказав він, цілуючи мене в щоку. — Хочу тебе на море влітку повезти, до Туреччини».
Я відпустила його з легким серцем. У суботу вранці я прокинулася від того, що Ваня сидів на кухні й чимось гримів. Я зайшла й завмерла: мій п’ятирічний син стояв біля газової плити.
Конфорки були вимкнені, але він крутив ручки, намагаючись натиснути на них і повернути, як це роблять дорослі, щоб пустити газ. «Ваню! — скрикнула я, кидаючись до нього. — Ти що робиш, не можна чіпати плиту, це небезпечно!»
Ваня перелякано відсмикнув руки. «Я просто тренувався», — пробурмотів він, опустивши голову. «Чого тренувався, навіщо?»
«Дядя Ігор сказав», — тихо відповів син. У мене всередині все похололо. «Що сказав дядя Ігор?»
«Він показував, як вмикати. Сказав, що я вже великий чоловік і маю вміти робити «пих». Він сказав, що якщо буде холодно, можна так грітися: тільки сірники не чіпати, просто ручку повернути».
«Ваню, послухай мене!» Я опустилася перед ним навколішки, схопивши за плечі. «Ніколи, чуєш, ніколи не чіпай ці ручки, це не іграшки, можна заснути й не прокинутися!»
Син закліпав очима, готовий розплакатися. «Але дядя Ігор сказав, що це наш секрет! Сказав, сюрприз мамі зробимо, коли холодно стане».
Я відчинила вікно, хоча на кухні не пахло газом. Руки тремтіли. «Навіщо Ігор учив дитину відкривати газ, щоб грітися?»
«Але ж у нас центральне опалення, у квартирі спека. Може, він просто невдало пожартував, або Ваня щось не так зрозумів?» — намагався виправдати його мій мозок. «Ігор же інженер, він схиблений на безпеці, він не міг!»
Увечері того ж дня у двері подзвонили. На порозі стояла Валентина Іванівна. Вигляд у неї був не такий, як завжди: не допитливий, а стривожений і навіть суворий.
Халат був запахнутий наглухо, сиве волосся вибилося з-під хустки. «Наталко! — сказала вона без передмов. — Розмова є, не для сходового майданчика».
«Зайди до мене». «Валентино Іванівно, я Ваню вкладаю». «Бери Ваню і заходь, діло серйозне, стосується твоєї безпеки й твоєї квартири».
Щось у її тоні змусило мене послухатися. Я накинула кофту, взяла сина за руку й зайшла до сусідньої квартири. У Валентини Іванівни пахло валокордином і старими книжками.
Вона всадовила Ваню перед телевізором у залі, увімкнула йому мультики, а мене повела на кухню. «Сідай», — наказала вона. Я сіла на табурет.
«Ти от що, дівко, ти ночами міцно спиш?» «Зазвичай так, втомлююся». «А я от не сплю: безсоння в мене старече».
«Курю я у кватирку, грішна». Вона дістала пачку дешевих цигарок, покрутила в руках, але не закурила. «Вікна мої якраз на двір виходять і на торець будинку, де твої вікна спальні».
«І що?» «А те: вже тиждень, вважай, ходить там один тип. Щоночі як за розкладом: о другій приходить, о третій іде».
«Який тип?»
