Сусідка помітила величезні рахунки за світло в моєму порожньому будинку. Сюрприз за вікном
Однак я не збирався тікати з міста: моя параноя, виплекана зрадою, переросла в холодний, кристалізований абсолют. Мої вимоги до безпеки стали воістину маніакальними. Я більше не шукав просто комфортне житло з дубовим паркетом, я шукав високотехнологічний бункер із панорамними вікнами.
За два місяці виснажливих пошуків я знайшов саме те, що мені було потрібно. Це був закритий клубний комплекс на елітному приватному острові. Територія була обнесена триметровим кованим парканом із глухим внутрішнім екраном із тонованого полікарбонату.
Там не було жодних асоціацій співвласників житла з їхніми єлейними, усміхненими головами. Управлінням займалася велика охоронна корпорація з жорстким регламентом. На єдиному в’їзді розташовувався контрольно-пропускний пункт із куленепробивним склом, шлагбаумами, протитаранними бар’єрами й цілодобовою озброєною охороною.
По всьому периметру, у підземних паркінгах, у коридорах і ліфтах були встановлені десятки розумних камер із системою розпізнавання облич. Доступ на житловий поверх був можливий лише за індивідуальною біометричною карткою, що сканувала сітківку ока й відбиток пальця. Жодних фізичних запасних ключів і жодних довірених осіб для поливу квітів!
Ніхто не міг пройти до моїх дверей, не залишивши цифрового сліду в трьох незалежних базах даних. Я купив квартиру на дванадцятому поверсі: 120 квадратних метрів абсолютно голого сірого монолітного бетону. У ній не було ні чужої аури, ні тіней минулого, ні запаху дешевого парфуму.
Там були тільки будівельний пил і вітер, що гуляв вентиляційними шахтами. Я найняв бригаду німих, похмурих будівельників і особисто, маніакально контролював кожен етап чорнових робіт. Я встановив броньовані сталеві двері п’ятого класу захисту, які ставлять у банківських сховищах, із масивним біометричним замком, що відмикався лише дотиком мого правого вказівного пальця.
Усередині квартири, крім стандартної системи, я змонтував власну автономну мережу безпеки з датчиками об’єму, прихованими тепловізорами й мікрофонами. Сигнал від них ішов просто на мій персональний супутниковий телефон зашифрованим військовим каналом. Якби до квартири проникла навіть миша, я дізнався б про це, перебуваючи посеред океану.
Я поновився в пароплавстві: капітан Степан Ілліч, коли ми сиділи в його прокуреній каюті, і я розповів йому всю цю божевільну історію від початку до кінця, лише важко похитав сивою головою, налив мені половину гранчастої склянки чаю й без зайвих запитань повернув на посаду старшого помічника. За три тижні я знову мав іти в довгий рейс, цього разу на шість місяців через океан до південних портів. Напередодні відплиття я стояв біля величезного панорамного вікна своєї нової, ще пахучої свіжою мастикою й дорогою шкірою вітальні.
Ніч опустилася на мегаполіс, запалюючи тисячі жовтих вогнів. Унизу, у світлі прожекторів, ідеально вичищеними доріжками розміреним кроком рухався патруль охорони в чорній уніформі. У моїй новій квартирі не було жодної живої рослини: поливати було нічого, дбати було ні про кого…
