«Світло не вмикай»: чому жінка не послухала незнайомку і кого вона побачила

Ольга не відповіла. Вона вийшла з купе не озираючись, з Мишком на руках, з шалено калатаючим серцем і однією думкою в голові: «Я поводжуся як дурепа».

Потяг рушив. А відчуття тривоги чомусь не залишилося в купе. Воно вийшло разом з нею. Автобус рушив ривком, і Ольга тільки тоді дозволила собі сісти. Мишко притулився до неї, теплий, важкий від жару й утоми. За запітнілим склом тяглися ліхтарі, рідкісні перехожі, мокрий асфальт. Усе було до банального звичайним — настільки, що їй стало соромно за власний страх.

— Ну і що ти робиш? — пробурмотіла вона собі під ніс, поправляючи Мишкову шапку. — Зійшла з потяга через чужі слова.

Автобус хитало. Мишко то затихав, то схлипував, але вже без істерики. Ольга зловила себе на тому, що її відпускає. Серце билося рівніше, дихання вирівнялося. У голові нарешті з’явилася думка, схожа на розумну: «Я просто виснажилася».

Біля під’їзду вона вийшла, вправно притискаючи дитину однією рукою і сумку іншою. Піднялася сходами, машинально перевіряючи кишеню з ключами. Усе було на місці. Нічого дивного. У квартирі вона не ввімкнула світло. Раз уже повернулася, треба слухати до кінця. Сутінків з коридору вистачало, щоб роззутися.

Ольга набрала номер матері сама, їй раптом гостро захотілося почути рідний голос.

— Мамо, привіт! — сказала вона, щойно почула знайоме «Алло».

— Олю? — Ніна Петрівна одразу насторожилася. — Ти вже приїхала? Я ж на тебе завтра чекала!

— Я… так, — Ольга зам’ялася. — Я раніше. Потягом їхала, потім вийшла.

— Як вийшла? — перепитала мати. — Ти що, передумала?

— Та так, — Ольга криво посміхнулася, дивлячись на Мишка. — Слухай, мамо, якщо я скажу, ти сміятимешся.

— Уже сміюся, — хмикнула Ніна Петрівна. — Кажи.

Ольга коротко переказала історію. Без деталей, без емоцій, немов сама не хотіла чути, як це звучить збоку. На тому кінці слухавки повисла пауза. Потім мати розсміялася — легко, по-материнськи.

— Олю, ну ти зовсім себе загнала, — сказала Ніна Петрівна. — Нічна зміна, дитина, вдова… Звісно, в голову всяке полізе. Циганка, потяг… Ти що, у дев’яностих живеш?

— Мабуть, — тихо відповіла Ольга.

— Ти просто втомилася, — впевнено продовжила мати. — Завтра приїдеш до мене, я тебе нагодую, Мишка вилікуємо, виспишся. І забудеш цю дурість.

— Так, — кивнула Ольга, хоча мати не могла її бачити. — Мабуть.

— Все, давай, відпочивай, — додала Ніна Петрівна вже м’якше. — Я за тебе хвилююся.

Ольга поклала слухавку і на секунду затримала телефон у руці. Розмова подіяла. Стало легше. Майже спокійно. Вечір поплив звично. Вона розігріла суп, сама поїла стоячи біля раковини, Мишкові дала ліки. Він вередував, але вже без сил, і незабаром заснув у неї на руках, уткнувшись носом у плече.

Ольга вклала його в ліжечко, накрила ковдрою, присіла поруч. У кімнаті було тихо. Звичайна, знайома тиша. Така, в якій немає місця тривозі.

— От і все, — прошепотіла вона. — Все нормально…