«Світло не вмикай»: дивна порада попутниці врятувала мені життя, коли я повернулася додому раніше

— Ну і що ти робиш? — пробурмотіла вона собі під ніс, поправляючи Мишкову шапку. — Зійшла з потяга через чужі слова.

Автобус хитало. Мишко то затихав, то схлипував, але вже без істерики. Ольга зловила себе на тому, що її відпускає. Серце билося рівніше, дихання вирівнялося. У голові нарешті з’явилася думка, схожа на розумну: «Я просто виснажилася».

Біля під’їзду вона вийшла, вправно притискаючи дитину однією рукою і сумку іншою. Піднялася сходами, машинально перевіряючи кишеню з ключами. Все було на місці. Нічого дивного. У квартирі вона не ввімкнула світло. Раз уже повернулася, треба слухатися до кінця. Сутінків з коридору вистачало, щоб роззутися.

Ольга набрала номер матері сама — їй раптом гостро захотілося почути рідний голос.

— Мамо, привіт! — сказала вона, щойно почула знайоме «Алло!».

— Олю? — Ніна Петрівна відразу насторожилася. — Ти вже приїхала? Я ж на тебе завтра чекала!

— Я… так, — Ольга затнулася. — Я раніше. Потягом їхала, потім вийшла.

— Як вийшла? — перепитала мати. — Ти що, передумала?

— Та так, — Ольга криво посміхнулася, дивлячись на Мишка. — Слухай, мамо, якщо я скажу, ти сміятимешся.

— Вже сміюся, — хмикнула Ніна Петрівна. — Кажи.

Ольга коротко переказала історію. Без деталей, без емоцій, ніби сама не хотіла чути, як це звучить збоку. На тому кінці слухавки зависла пауза. Потім мати розсміялася, легко, по-материнськи.

— Олю, ну ти зовсім себе загнала, — сказала Ніна Петрівна. — Нічна зміна, дитина, вдова… звичайно, в голову всяке полізе. Циганка, потяг… ти що, в дев’яностих живеш?

— Мабуть, — тихо відповіла Ольга.

— Ти просто втомилася, — впевнено продовжила мати. — Завтра приїдеш до мене, я тебе нагодую, Мишка вилікуємо, виспишся. І забудеш цю дурість.

— Так, — кивнула Ольга, хоча мати не могла її бачити. — Мабуть.

— Все, давай, відпочивай, — додала Ніна Петрівна вже м’якше. — Я за тебе хвилююся.

Ольга поклала слухавку і на секунду затримала телефон у руці. Розмова подіяла. Стало легше. Майже спокійно. Вечір потік звично. Вона розігріла суп, сама поїла стоячи біля раковини, Мишкові дала ліки. Він вередував, але вже безсило, і незабаром заснув у неї на руках, уткнувшись носом у плече.

Ольга поклала його в ліжечко, накрила ковдрою, присіла поруч. У кімнаті було тихо. Звичайна, знайома тиша. Така, в якій немає місця тривозі.

— От і все, — прошепотіла вона. — Все нормально.

Вона зловила себе на думці, що шкодує: і гроші на квиток втратила, і до матері не доїхала, і виставила себе ідіоткою. Чужі слова. Чужа жінка. Дурниця.

Годинник на кухні показував трохи по дев’ятій вечора, коли Ольга пішла у ванну вмитися. Вода шуміла, відображення в дзеркалі було втомленим. Вона витерла обличчя рушником, глибоко зітхнула. І тут почула.

Не відразу. Нечітко. Спочатку — ніби телевізор у сусідів. Потім — пауза. А потім — приглушений жіночий сміх.

Ольга завмерла. Вона вимкнула воду і прислухалася. З глибини квартири доносилися голоси. Кілька. Чоловічі, глухі. І один жіночий. Знайомий. Занадто знайомий, щоб помилитися.

Серце в Ольги впало. Вона повільно вийшла з ванної, намагаючись не видати ні звуку. Підлога під ногами була холодна, знайома до кожної тріщинки, і від цього те, що відбувалося, здавалося ще більш нереальним. Вона зробила крок, другий і зупинилася біля повороту в коридор.

Голос звучав чітко…