«Світло не вмикай»: дивна порада попутниці врятувала мені життя, коли я повернулася додому раніше

— Я завжди їй заздрила, — зізналася Галина, не дивлячись на Ольгу. — У неї все було, навіть коли стало важко. А в нас чоловік без роботи, борги. А Єгор… — вона запнулася. — Єгор її балував. Золото, подарунки. Я думала, ну що такого. Трохи взяти. Вона навіть не помітить. Я хотіла відновити справедливість.

Ольга слухала і відчувала дивну порожнечу. Ні злості. Ні бажання кричати. Тільки втома.

Суд пройшов швидко. Галині, Андрію та Віталію дали умовні терміни. Коли все скінчилося, Ольга вийшла на вулицю і глибоко вдихнула. Світ був на місці. Дім цілий. Дитина жива і поруч.

Увечері вона сиділа на ліжку, перебираючи стару коробку з прикрасами. Ті самі, які Єгор дарував, щоб її порадувати. Вона згадала, як він одного разу сказав, ніби між іншим:

— Галині не довіряй.

— Чому? — тоді здивувалася вона.

— Просто не довіряй, — відповів він. — Цього достатньо.

Ольга посміхнулася крізь сльози. Потім вона дістала телефон. Знайшла номер. Довго дивилася на екран. І переказала Зарі половину зарплати з коротким «Дякую».

Відповідь надійшла майже відразу: «Бережи сина».

Ольга закрила телефон, підійшла до ліжечка, поправила ковдру. Іноді доля справді говорить пошепки. І якщо її почути, можна врятувати більше, ніж просто речі.