Сюрприз, який чекав на мене в шлюбну ніч замість романтики

— І що тепер?

— Тепер вони думають, що вдарили в слабке місце.

Увечері в кабінеті Фатіма доповіла, що кілька інвесторів уже запросили додаткові гарантії стабільності управління компанією. Криза почалася.

— Вони майже досягли свого, — сказав Артем.

Лейла подивилася на нього уважно:

— А ти? Ти почуваєшся приниженим?

Він помовчав.

— Так.

— Це добре, — несподівано сказала вона.

Він здивувався:

— Чому?

— Бо біль робить людину живою. Але він не повинен керувати рішеннями. — Вона встала, упевнено, без візка, і підійшла до столу. — Завтра ми переведемо частину активів у незалежний фонд публічно. Це покаже партнерам, що контроль не ослаб.

— А якщо вони продовжать?

— Вони продовжать, — спокійно відповіла вона. — І тоді ми перейдемо до фіналу.

Пізно вночі Артем сидів сам на терасі. Слова Халеда звучали в голові: «Бідний хлопець. Хвора мати». Він набрав номер Оксани.

— Ти в порядку? — спитав він одразу.

— Так, а що?

— Просто спитав.

Вона помовчала.

— Артеме, у нас у селищі з’явився якийсь незнайомий чоловік. Розпитував про тебе. Сусіди сказали, що з банку.

У грудях стало холодно.

— Він нічого не зробив?

— Ні, просто розпитував.

Він заплющив очі.

— Гаразд, нікому не відчиняйте. І якщо що, одразу дзвони.

Він прибрав телефон і довго дивився на воду. Він розумів: гра вийшла за межі Дубая. Вона торкнулася його дому. І це означало, що фінал буде жорстким. Але він уже зробив вибір і відступати не збирався.

Після скандального вечора особняк ніби став тихішим. Навіть повітря здавалося щільнішим, ніж зазвичай. Слуги пересувалися обережно. Фатіма майже не виходила з кабінету. А Лейла провела більшу частину дня біля вікна: формально переглядаючи документи, але її погляд ішов убік затоки. Артем відчував, як усередині нього вирує те, що він звик пригнічувати. Злість. Приниження. Безпорадна лють від того, що його минуле витягли на світ як брудну ганчірку й показали всім. Він не боявся за себе. Він боявся за матір, за сестру, за дім.

Увечері, коли дім поринув у напівтемряву, він увійшов до спальні, де Лейла сиділа у візку, наче втомлена літня жінка. Він зачинив двері.

— Досить, — сказав він тихо.

Вона підвела очі.

— Про що ти?

— Про роль, про спектакль. Я хочу поговорити по-справжньому.

У її погляді майнуло розуміння. Вона повільно підвелася, вже без удавання, і підійшла до вікна.

— Говори.

Він підійшов ближче.

— Так, я одружився заради грошей, — сказав він рівно. — Так, у мене борги. Так, моя мати хвора. Я не герой і не романтик, але я не злодій і не альфонс.

Вона слухала мовчки.

— Коли вони сказали це вголос… — він зробив паузу, — мені стало соромно. Хоча я знаю, що вчинив чесно.

— Сором — це не завжди ознака провини, — спокійно відповіла вона.

Він подивився на неї:

— А ви? Вам було боляче?