Несподіваний фінал одного раннього повернення додому

Лариса квапливо йшла тротуаром, міцно притискаючи до грудей пакет з аптеки. Усередині лежали ліки, які коштували майже всі гроші, що лишилися на картці, — три тисячі. Серце калатало не лише від швидкої ходи, а й від постійної тривоги, яка стала її супутницею останні вісім місяців.

Вісім місяців тому її світ перевернувся, коли Віталій прийшов додому блідий і сказав ті страшні слова: «Ларисо, у мене рак». Тоді вона навіть не подумала засумніватися. Чоловік показав довідки, результати аналізів, направлення на дороговартісні процедури.

Лікарі говорили про хіміотерапію, про операцію, про те, що часу обмаль, а шанси є лише за дуже дорогого лікування. Перші місяці промайнули, мов у тумані. Лариса продала свою машину, старенький білий седан, яким дуже пишалася.

Вона взяла кредит під великі відсотки в банку, підписуючи папери тремтячими руками. А коли грошей перестало вистачати, звернулася до найсвятішого — до материного спадку. Мама спеціально відклала ці п’ятдесят тисяч доларів на чорний день, на випадок серйозної хвороби чи іншої біди.

«Бережи їх, доню, — казала Галина Петрівна, — мало що в житті трапиться». І трапилося. Лариса витратила все до копійки на лікування чоловіка.

Приватні клініки з білосніжними коридорами й чемними адміністраторами, лікарі в дорогих костюмах, ліки з іноземними назвами, процедури на сучасних апаратах — гроші витікали, як вода крізь пальці. Щоразу, коли вона знімала чергову суму з рахунку в банкоматі, серце стискалося від болю. Не від жадібності, а від розуміння, що витрачає останнє, що мати збирала все життя, працюючи простою медсестрою в місцевій лікарні.

Працювала Лариса продавчинею в невеликому магазині канцтоварів на Центральній вулиці, зарплата була скромна — лише вісім тисяч на місяць. Після оплати комунальних послуг, які зростали щомісяця, і купівлі найнеобхідніших продуктів лишалося зовсім небагато. А Віталій уже пів року не працював: хвороба, як він казав, не давала навіть надовго встати з ліжка.

До хвороби він працював слюсарем на невеликому заводі, приносив додому непогані гроші. Лариса навчилася економити на всьому. Купувала найдешевші продукти в акційних відділах супермаркетів, вивчала кожну знижку, вираховувала копійки.

Вона носила старий одяг, якому було вже по кілька років, відмовилася від перукаря й косметики. Навіть чай купувала найпростіший, у пакетиках. Усе заради того, щоб чоловік мав лікування, щоб у нього були сили боротися.

Вона вірила, що якщо докласти всіх зусиль, якщо не шкодувати грошей і часу, то вони переможуть цю страшну хворобу. Сусіди дивувалися її відданості.

«Яка ж ти дружина золота, — казала тітка Віра через паркан, хитаючи сивою головою. — Не кожна так за чоловіком доглядатиме. Багато хто давно б утік». А Лариса лише сумно всміхалася, поправляючи на плечах стару кофту.

Хіба могло бути інакше? Вони ж сім’я, вони ж разом дали клятву під час реєстрації шлюбу п’ятнадцять років тому: і в радості, і в горі, у хворобі й у здоров’ї. Останніми тижнями домашній побут став особливо важким. Віталій скаржився на сильну слабкість, просив то принести склянку води, то поправити подушку.

Лариса вставала до нього по кілька разів за ніч, удень поспішала з роботи додому, щоб нагодувати, дати ліки, перевірити температуру. Лікар телефоном пояснив, що хвороба прогресує і потрібні нові, сильніші препарати. Саме їх Лариса й несла зараз у пакеті.

Три тисячі — майже вся зарплата за цей місяць. На їжу лишиться зовсім мало, але що вдієш. Головне, щоб чоловікові стало легше.

Звернувши на свою вулицю, Лариса побачила знайомі будинки — двоповерхові приватні оселі з невеликими двориками. Їхній дім був майже в кінці вулиці, за зеленим металевим парканом. Будинок дістався їм від її батьків: міцний цегляний, з червоною черепичною покрівлею, невеликим садком і старою яблунею біля ґанку.

Тут минули найкращі роки їхнього шлюбу, тут вони мріяли про дітей, будували плани на майбутнє, приймали гостей на літніх вечірках у дворі. А тепер дім здавався похмурим і тихим, ніби хвороба чоловіка отруїла саму атмосферу. Підходячи до хвіртки, Лариса раптом помітила дивину — металева хвіртка була прочинена, погойдувалася на завісах від легкого вітру.

Віталій завжди, навіть будучи хворим, суворо стежив за тим, щоб хвіртка була замкнена на замок. «Безпека понад усе», — казав він. «Усякі волоцюги вулицями швендяють».

А тут висить навстіж, як у покинутому домі. Може, листоноша приносив пенсію й забув зачинити? Або сусідка тітка Віра заходила довідатися про здоров’я Віталика? Жінка часто приносила домашню випічку й цікавилася, як справи в хворого.

Лариса знизала плечима й штовхнула хвіртку. Та звично скрипнула: треба було змастити завіси, але руки все не доходили. У дворі під ногами хрустіло осіннє листя з їхньої яблуні й сусідської тополі.

Вона давно не встигала прибирати подвір’я, увесь час ішов на догляд за чоловіком, роботу й нескінченні поїздки до лікарів та аптек. Жовте й червоне листя вкривало доріжку до ґанку товстим килимом. Біля ґанку вона зупинилася й прислухалася.

У домі було на диво тихо….