Сюрприз, який чекав на мене в шлюбну ніч замість романтики

— спитав Артем.

Рамеш ледь усміхнувся:

— Не витримали.

Вони увійшли до просторої вітальні. Величезні вікна виходили на затоку. У центрі стояв інвалідний візок. У ньому сиділа маленька літня жінка в темній шовковій сукні. Сріблясте волосся акуратно вкладене. Обличчя тонке, зморшкувате, але очі… Очі були темні й живі, як у людини, яка бачить більше, ніж показує. Вона дивилася просто на нього. Артем зупинився.

— Отже, ти і є той самий північний хлопець, — промовила вона його рідною мовою без акценту. Голос був слабкий, але виразний.

Артем відчув, як усередині щось перевернулося.

— Так. Артем Соколов.

Вона трохи схилила голову.

— Лейла Аль-Рашиді. Ласкаво просимо до мого дому, Артеме.

І в цю мить він ще не знав, що ступив не просто в роботу, а в чужу гру, де правила вже давно написані, але йому їх поки що не показали. Артем стояв посеред вітальні, відчуваючи, як під сорочкою калатає серце. Він чекав чого завгодно: суворого огляду, формальних запитань, холодної перевірки, але не цього спокійного, уважного погляду, що ніби просвічував його наскрізь. Лейла Аль-Рашиді не усміхалася. Її обличчя залишалося нерухомим, майже кам’яним, але в очах горів інтерес — живий, дослідливий.

— Підійди ближче, — сказала вона.

Він зробив крок, потім ще один. Мармур під ногами був холодний, попри теплий клімат. Артем зупинився за два кроки від інвалідного візка.

— Ти знаєш, куди приїхав? — спитала вона.

— Працювати, — коротко відповів він.

Вона трохи підвела брову:

— Усі сюди приїжджають працювати, але не всі розуміють, що робота буває різною.

У її голосі не було погрози, тільки констатація. Рамеш стояв осторонь, нерухомий, наче частина інтер’єру.

— Мені потрібен водій, — вела далі Лейла. — Людина, яка вміє мовчати, слухати й не ставити зайвих запитань. Умієш?

Артем витримав її погляд.

— Умію.

Вона ледь помітно кивнула.

— Побачимо.

Йому показали його кімнату — окрему на першому поверсі, з власним санвузлом. Невелика, але чиста. Білі стіни, акуратне ліжко, шафа, стіл. Вікно виходило в сад, де м’яко шелестіли пальми. Артем провів рукою по столу, ніби перевіряючи, що все це не сон. У Світлому його кімната була меншою й холоднішою. Тут — кондиціонер, свіжі простирадла, тихий шум води вдалині.

Увечері його запросили до їдальні на інструктаж. Довгий стіл, темне дерево, срібні прибори. Лейла сиділа на чолі, візок зафіксований біля столу.

— Завтра о дев’ятій ранку виїзд, — сказала вона. — Клініка, потім зустріч із партнерами. Маршрут тобі дасть Рамеш. Машина, чорний седан, у гаражі. За кермом не лихачити. Я не люблю різких рухів.

— Зрозумів, — відповів Артем.

Вона уважно подивилася на нього.

— Ти боїшся мене?

Запитання прозвучало несподівано. Артем замислився на секунду.

— Ні.

— Правильно, — тихо сказала вона. — Боятися треба живих і здорових.

Ця фраза зависла в повітрі дивним відлунням.

Перший робочий день почався зі світанку. Сонце піднімалося швидко, заливаючи острів золотим світлом. Артем стояв біля машини — чорної, бездоганно відполірованої. Він провів долонею по керму, перевіряючи налаштування. Рамеш допоміг Лейлі пересісти в автомобіль. Вона рухалася повільно, права рука тремтіла. Артем обережно зачинив дверцята.

Дорогою до клініки Лейла мовчала. Артем стежив за дорогою, за дзеркалами, за кожним світлофором. Він відчував її присутність за спиною — тиху, але щільну. У клініці її зустріли з повагою. Лікарі кланялися, усміхалися, говорили м’якими голосами. Артем чекав у холі, спостерігаючи за людьми в дорогому одязі, за блиском мармуру й скла. Він упіймав себе на думці, що відчуває дивну відповідальність: не просто везти пасажирку, а охороняти.

Після клініки — зустріч в офісній будівлі. Лейлу супроводжували помічники-юристи. Вона говорила твердо, без вагань. Попри тремтячу руку, її голос звучав упевнено. Вона роздавала вказівки, перебивала чоловіків у дорогих костюмах, коли ті намагалися нав’язати свою думку. Артем уперше побачив у ній не безпорадну стару жінку, а людину, звиклу командувати.

Увечері, повертаючись на віллу, він помітив, як Лейла втомлено заплющила очі.

— Важкий день? — мимоволі спитав він.

Вона розплющила очі.

— День як день. Влада завжди важка. Ти до цього звик?

— Я до землі звик, — відповів він.

Вона ледь помітно всміхнулася.

— Земля чесніша за людей.

Він не знайшовся, що сказати.

На третій день роботи стався перший дивний епізод. Лейла попросила зупинитися біля ювелірного магазину в центрі міста.

— Зайди, — сказала вона. — Купи щось для своєї матері.

Артем отетерів.

— Навіщо?

— Бо в тебе хороші очі, — спокійно відповіла вона. — Отже, мати в тебе хороша. Вибери те, що сам би подарував.

Він увійшов до магазину, відчуваючи незручність. Скляні вітрини, блиск золота. Він довго стояв перед прикрасами, думаючи про матір, про її худі пальці, про те, як вона поправляла хустку. Зрештою вибрав скромний срібний ланцюжок із маленьким кулоном. Коли він повернувся до машини, Лейла подивилася на коробочку.

— Скромно, — зауважила вона.

— Мамі так більше пасуватиме, — відповів він.

Вона кивнула.

— Гарний вибір.

Гроші вона дала без зайвих слів. Того вечора Артем довго сидів у своїй кімнаті, розглядаючи пакунок. Він зателефонував додому.

— Мамо, скоро надішлю тобі дещо, — сказав він.

— Не витрачай на мене, — звично відповіла вона.

— Це не витрата.

Він не сказав, звідки гроші, не хотів тривожити.

Через тиждень роботи він почав помічати деталі. У домі було закрите крило. Двері туди завжди були замкнені. Туди не заходили ні покоївки, ні охорона. Тільки Лейла і її особиста секретарка Фатіма — строга жінка років 50-ти з холодним поглядом. Іноді до дому приїздили двоє чоловіків, племінники Лейли. Високі, впевнені, у дорогих костюмах. Їх звали Халед і Юсуф. Кожен їхній візит залишав у повітрі напруження. Вони усміхалися Лейлі надто широко, говорили голосно, ніби запевняли всіх у своїй любові.

— Тітонько, ви маєте думати про майбутнє, — одного разу почув Артем, проходячи коридором.

— Я і думаю, — холодно відповіла Лейла.

Після їхнього від’їзду вона довго сиділа біля вікна, дивлячись на воду. Її обличчя ставало нерухомим. Артем відчував, що потрапив у дім, де під мармуровою підлогою ховаються тріщини. Але він нагадував собі: це не його справа. Він тут працювати, заробити, повернутися. І все ж, дивлячись на Лейлу, він дедалі частіше ставив собі запитання: хто насправді ця жінка, що говорить його рідною мовою без акценту і дивиться так, ніби заздалегідь знає результат будь-якої партії? І чому йому здається, що ця робота — лише початок чогось значно більшого?