Самотня акушерка пустила переночувати матір із дитиною. Сюрприз, який чекав

Алла Геннадіївна валилася з ніг. День видався на рідкість метушливий. Четверо пологів — і це ще до півночі.

І, як на зло, Віка, медсестра, з якою Алла просто обожнювала працювати в одній зміні, захворіла й не прийшла. Віка двадцять років на посту: все знає, все вміє, з півслова розуміє. І породіль уміє заспокоїти, як ніхто інший.

Навіть Алла не завжди могла дібрати потрібні слова. А Віка от могла. То пожартує, то злегка пожурить.

І руки в неї якісь добрі, материнські, дбайливі. Руки справжньої медсестри. Породіллі завжди дивуються.

Ніби й голка така товста, у вену. А відчуття, наче комарик укусив. Замість Віки була Світлана, вчорашня випускниця медичного коледжу.

Світла — дівчина непогана, тільки от не вміє нічого, боїться всього на світі. Аллі доводиться все робити самій. І катетери ставити, і масажувати поперек дівчатам, і в туалет проводжати.

Дівчатка. Саме так Алла називала своїх пацієнток. Вони здавалися їй дівчатками, наляканими й розгубленими.

Вони часто кликали маму, коли перейми ставали частими й болючими. І здавалося, що ця мука ніколи не скінчиться. І їй неважливо, скільки років її новій дівчинці, 20 чи 45.

Роботу свою Алла обожнювала. Обрала її цілком свідомо, продовживши династію Філатових. Щоправда, університет так і не закінчила, завадили обставини.

Лише училище. Але й цього їй було цілком достатньо. У неї не було ані найменших сумнівів у тому, ким вона має стати.

Акушерками були її мати й бабуся, а прадід узагалі був одним зі світил у своїй галузі. За його підручниками вчилися кілька поколінь майбутніх медиків. Аллі здавалося, що немає нічого прекраснішого за мить появи нового життя.

Досі в неї часом наверталися сльози, коли малюки видавали перші у своєму житті крики. А новоспечені матусі гладили голівки дітей тремтячими руками. На їхніх губах з’являлася неймовірна, чарівна й якась неземна усмішка.

Такої світлої усмішки більше не буває ні в кого, тільки в матерів, які вперше притиснули до себе новонароджене дитя. І Алла грілася в цьому світлі, відчувала, як воно проникає в кожну клітинку її тіла, в кожен куточок її душі. Може, через те вона й виглядає молодшою за свої роки.

Просто вбирає добру енергію народження нового життя, от і не старіє. Шкода, що їй самій у материнстві не вдалося знайти щастя. Але що вдієш.

Недарма ж кажуть, що швець без чобіт. Акушерка, виходить, без дітей. Точніше, з дитиною.

Тільки от із сином їй не пощастило. Неправильне слово. Напевно, вона сама щось зробила не так.

Не так виховувала. Мало приділяла уваги. Або навпаки, душила своєю опікою.

Та що вже тепер. Володька зник. Вона зневірилася його знайти.

Усе зробила, що тільки можна. Зв’язків у неї багато. Хто в неї тільки не народжував.

Дружини й доньки великих людей теж траплялися. Але все марно. Володьки немає.

Чотири роки майже немає. Наче у воду канув. Алла виплакала всі сльози, і тепер, коли вона думала про сина, в її душі було порожньо.

Наче його ніколи й не було, того Володьки. Не гуляла вона взимку на майданчику з укутаним у величезний шарф малюком. Не проводжала його в перший клас.

Наляканого, з різко пахучим букетом хризантем. Не сварилася з підлітком, відчувши, що від нього пахне цигарками. Думати про сина Алла не любила.

Вона вирішила для себе, що кожен сам обирає свою долю. Володька обрав свою. Його відповідальність, і наслідки теж його.

Але вона потай сподівалася, що одного разу пролунає дзвінок, вона відчинить двері й побачить сина. Хай худого, пошарпаного, винуватого чи навпаки злого на неї, але живого. Вона намагалася не чекати його, але все ж чекала.

— Алло Геннадіївно, зайдіть у пологову, — до поста підійшла санітарка Василиса. Літня жінка, яка колись працювала вчителькою початкових класів. Вийшовши на пенсію, Василиса вирішила повністю змінити рід діяльності, пройшла курси й влаштувалася в пологовий будинок.

Василиса Аллі подобалася. Через її інтелігентність і бездоганний зовнішній вигляд породіллі часто приймали її за лікаря. Та й окуляри в тонкій золотій оправі додавали образу солідності.

— Привезли?