Таємний ритуал: що зробила няня з дітьми, доки у хаті всі спали

Телефон випав з рук Дмитра, але він вже не дивився на екран. Він чув голос Ольги: «Так! О боже, так! Я знала це!». Дівчатка дійшли до неї і впали в її обійми.

Дмитро сидів на підлозі свого кабінету і ридав, як дитина. Три роки лікарі говорили «ніколи». Три роки він вірив у неможливе. А тепер його дочки ходили.

Всі бар’єри впали. Він вибіг з кабінету і на неслухняних ногах дістався до вітальні. Ольга сиділа на підлозі в обнімку з дівчатками, їхні обличчя сяяли.

Вона підняла очі на Дмитра. В її погляді не було торжества, тільки глибоке співчуття і тепло. — Як? — тільки й зміг видихнути він, впавши поруч на коліна. — Звідки ти знала?

— Я не знала, пане Волков, — м’яко відповіла вона. — Я просто вірила. Дмитро підповз до них і обійняв усіх чотирьох тремтячими руками.

Він цілував верхівки дочок, вдихаючи їхній рідний запах, і шепотів: «Простіть…». Просив вибачення за своє безвір’я і страх. Ольга хотіла піти, але він утримав її за руку: «Залишся, будь ласка».

Вони сиділи на залитій сонцем підлозі — батько, дочки і жінка, яка створила диво. Чотири порожні крісла стояли біля стіни як нагадування про минуле. — Ти подарувала їм ноги, — сказав Дмитро, дивлячись на Ольгу крізь сльози.

— Ні, вони самі, — посміхнулася вона. — Я просто нагадала їм, що можна спробувати. Будинок більше не здавався порожнім. Він був сповнений життя і справжньої, не крихкої надії.

Дмитро не знав, що буде завтра, але він більше не боявся майбутнього. Адже тепер він знав: чудесам не потрібен дозвіл лікарів. Їм просто потрібен хтось, хто досить сміливий, щоб повірити.