Таємниця під ліжком: що знайшла мати в кімнаті сина перед походом до нотаріуса

— Та ні, нічого. Просто скучила. Думала, може, заїхати вдень? Допомогти тобі з прибиранням, а то ти сама зовсім справляєшся.

На мить невістка замовкла.

— Ой, мамо, ви знаєте, сьогодні не дуже зручно. У мене якраз записана дівчинка, волосся буду нарощувати. А потім думала до подруги заскочити. Давайте завтра? Або у вихідні? Ми самі до вас приїдемо, пиріг спечемо.

— Звичайно, не турбуйся, — поспішно сказала Мирослава Михайлівна, відчуваючи, як по спині пробігає холодок. — Іншим разом.

Вона поклала слухавку. Рука тремтіла. Ірина ніколи не відмовляла їй у візитах і завжди була рада допомозі. Рішення дозріло миттєво. Якщо не сьогодні, то ніколи. Вона знала, що у них є запасний ключ від поштової скриньки в під’їзді. А під килимком біля самих дверей Вадим, за старою звичкою, зберігав ключ від квартири.

За годину Мирослава Михайлівна стояла біля їхніх дверей у сучасній новобудові на околиці міста. Серце шалено калатало, у вухах стояв дзвін. Кожен шум у під’їзді змушував її здригатися. Вона почувалася злодієм і зрадником. Але ноги самі несли її вперед.

Жінка затримала подих, нахилилася і підняла краєчок сірого килимка. Там лежав маленький сріблястий ключ. Двері відчинилися беззвучно. У квартирі пахло кавою і дорогим квітковим освіжувачем повітря. Все було ідеально чисто, як на картинці з журналу. Панувала абсолютна тиша. Всі дійсно пішли.

Мирослава Михайлівна, не знімаючи пальта і черевиків, пройшла прямо в спальню. Велике двоспальне ліжко з м’яким узголів’ям — те саме, про яке говорила старенька. Серце жінки пішло в п’яти. Вона опустилася на коліна на м’який килим. Під ліжком була темрява. Тремтячою рукою вона намацала краї картонної коробки середніх розмірів, акуратно засунутої вглиб, і потягнула її на себе.

Коробка була неважкою. Мирослава Михайлівна віднесла її у вітальню і поставила на журнальний столик зі скла. Ще секунда вагання, і вона з силою відірвала скотч, який запечатував стулки. Усередині не було ні старих речей, ні іграшок. Там лежали акуратні розсортовані папки з написами і кілька товстих конвертів.

Руки Мирослави похололи. Вона відкрила першу папку. Це були роздруковані електронні листи, листування між Іриною і якимось чоловіком на ім’я Артур. Мова їхнього спілкування була холодною, навіть діловою. Не схоже на коханця. Вони обговорювали активи, терміни викупу частки та узгодження з Валерієм Євгеновичем. Це батько Ірини.

Мирослава Михайлівна гарячково гортала сторінки. Фрази вихоплювалися з тексту, впиваючись у свідомість як голки: «Після оформлення дарчої можна буде діяти швидше», «мати не повинна запідозрити», «квартиру оцінили вже, ринок зараз хороший».

Вона відкинула цю папку і схопила наступну. Там були роздруківки з інтернету: статті про психічні захворювання у літніх людей, про те, як визнати людину недієздатною, зразки заяв до суду. На полях стояли позначки ручкою, зроблені почерком Ірини: «У нас вже є свідчення сусідки про її дивну поведінку», «домовитися з лікарем».

Повітря перестало надходити в легені. Мирослава Михайлівна хапала ротом порожнечу, її зір затуманився. Вона схопила товстий конверт. З нього посипалися фотографії. Кілька знімків зафіксували її саму: виходить з поліклініки, розмовляє з якоюсь жінкою біля під’їзду, купує продукти. Знімки були зроблені прихованою камерою, великим планом, з акцентом на її обличчі, на якому вловлювалися втома, задума і, можливо, смуток. На звороті однієї фотографії було написано: «Для суду. Доказ неадекватності та втрати зв’язку з реальністю».

Останньою папкою була юридична. Проєкт договору купівлі-продажу її квартири. Вже складений, із зазначенням усіх даних. У графі «Продавець» стояли її прізвище, ім’я, по батькові. Але ось підпис був майстерно підроблений. Поруч лежала незавірена довіреність на право продажу нерухомості від її імені на Вадима. І десятки аркушів із вправами — її син явно старанно тренувався підробляти її підпис. Аркуш за аркушем, одна крива за іншою, поки останні екземпляри не стали майже невідрізненними від оригіналу.

У самому низу коробки лежав простий блокнот. Мирослава Михайлівна відкрила його. Це був покроковий деталізований план з датами:

1. Отримати дарчу на квартиру.
2. Оформити право власності на Вадима.
3. Почати збір доказів її недієздатності (розмови з сусідами, запис у психіатра).
4. Через пів року подати до суду для визнання її недієздатною з подальшою опікою з боку сина.
5. Після встановлення опіки продати квартиру для «покриття витрат на лікування та утримання матері».
6. Купити невелику однокімнатну квартиру на околиці й помістити її туди.
7. Основні гроші від продажу розділити між Вадимом та Іриною, частину віддати її батькові за юридичну допомогу.

Поруч з пунктом 4 було приписано дрібним почерком: «Якщо суд не пройде, є варіант з будинком для літніх людей в області».

Мирослава Михайлівна відкинулася на спинку дивана. Весь світ перекинувся, стиснувся в темний, липкий клубок, що бився у неї в грудях. Вона не відчувала тіла. Тільки крижану порожнечу всередині. Жінка дивилася на ці папери, на фотографії своїх очей, спійманих об’єктивом шпигуна, на старанні каракулі сина, що підробляв її підпис. Її хлопчик, Вадик. Він виріс і перетворився на людину, яка в блокноті холодно і розважливо планувала позбавити її дому, свободи й розуму, щоб отримати вигоду….