Таємниця під ліжком: що знайшла мати в кімнаті сина перед походом до нотаріуса

Вона сиділа посеред бездоганно чистої вітальні свого сина, думала про квартиру, яку щойно подарувала йому, і розуміла, що в неї більше немає ні сина, ні дому, ні майбутнього. Була тільки ця коробка.

Жінка не знала, скільки минуло часу. Годинник на стіні цокав, але звук не доходив до її свідомості. Вона отямилася від звуку повороту ключа в замку дверей.

Мирослава Михайлівна здригнулася, як від удару струмом. Серце завмерло, а потім забилося з такою силою, що їй здалося, воно зараз розірве грудну клітку. Вони повернулися. Занадто рано. Вона метнулася поглядом по кімнаті. Коробка стояла відкритою, папери були розкидані по столу, деякі впали на підлогу. Швидко заховати це було неможливо. Закрити коробку і зробити вигляд, що нічого не було, теж. Голова була порожня, думки розбігалися, як налякані таргани.

Двері відчинилися. На порозі стояли Вадим та Ірина. Вони сміялися, про щось розмовляючи, і несли два пакети з продуктами. Їхні усмішки застигли на обличчях, коли вони побачили Мирославу Михайлівну в центрі вітальні. Потім їхні погляди впали на стіл, на хаос з паперів і на відкриту коробку.

Обличчя Ірини стало абсолютно білим, її очі розширилися від жаху. Вадим завмер, пакет вислизнув з його руки і з глухим стуком впав на паркет, розсипаючи яблука і баночки.

— Мамо, що ти тут робиш? — Його голос прозвучав дивно, глухо, ніби з-під води.

Мирослава Михайлівна не могла говорити. Вона тільки дивилася на нього, намагаючись знайти в цьому дорослому переляканому чоловікові риси своєї дитини. Але вона бачила тільки чужака.

Ірина першою отямилася. Її страх змінився миттєвою злістю. Вона різко ступила вперед, її підбори чітко застукали по підлозі.

— Це що таке? Ти що, рилася в наших речах? Ти божевільна! Увірвалася в наш дім без попередження і влаштувала тут безлад!

Мирослава Михайлівна тремтячою рукою підняла з підлоги аркуш з підробленим підписом і простягнула його вперед. Вадим дивився на нього дурним поглядом. На його обличчі було видно внутрішню боротьбу: сором, страх, паніка, а потім тупа, вперта злість. Той самий вираз, який бував у нього в дитинстві, коли він попадався на явній брехні.

— Це не те, що ти думаєш, — швидко заговорив він, але його голос тремтів. — Ми хотіли тобі допомогти, мам. Ти ж стаєш забудькуватою. Ми хотіли взяти справи у свої руки, щоб тобі не довелося ні про що хвилюватися. Продати стару квартиру, купити нову, сучасну, з охороною. Щоб ти могла спокійно жити і нічого не боятися.

— А визнання мене божевільною? А будинок для літніх людей? Це теж для моєї зручності? — прошипіла Мирослава Михайлівна.

Всередині щось надломилося, і порожнеча стала заповнюватися чимось іншим — пекучим, лютим і незнайомим. Це була ненависть. Чиста і всепоглинаюча.

— Ти хотів посадити мене в психлікарню, Вадиме? Свою матір?