Таємниця записки в кишені: чому дитина опинилася сама в лісі

Андрій знайшов його на лісовій стежці — маленького хлопчика в брудній куртці, який сидів на пеньку й тихо повторював одні й ті самі слова. Дитина не плакала, не кричала, просто чекала. А в його кишені лежала записка, яка переверне життя лісника з ніг на голову.

Але тоді Андрій ще не знав, що через чотири дні він стоятиме над тілом жінки, яку цей хлопчик досі чекає додому.

Суха гілка тріснула під чоботом так голосно, що навіть ворона на сосні невдоволено каркнула. Андрій зупинився, прислухався до тиші лісу й посміхнувся власній обережності: кого він тут налякає, ведмедів, чи що? Сорок вісім років обходів, і щоразу одне й те саме: перевірити стежки, оглянути кордони, переконатися, що браконьєри не пустують. Рюкзак натер плече через стару куртку, але Андрій не поспішав його поправляти.

Після похорону матері в будинку стало занадто тихо, навіть скрип мостин здавався оглушливим. А тут, серед сосен і беріз, тиша була живою: шелестіла листям, попискувала птахами, дзюрчала невидимим струмочком.

— Ну що, стара, як справи? — пробурмотів він, погладжуючи кору знайомої сосни.

Дерево мовчало, але Андрій і не чекав відповіді. Просто за сорок років роботи звик розмовляти з лісом, інакше з глузду з’їдеш від самотності. Особливо зараз, коли й удома нема кого запитати, як справи.

Попереду показалася улюблена галявина — невелика, затишна, з пеньком посередині, на якому він зазвичай перекушував. Андрій дістав термос, передчуваючи гарячий чай, коли почув шурхіт у кущах малини. Маленька постать у брудній синій куртці сиділа на його пеньку, наче чекала автобуса на зупинці.

Андрій завмер, затиснувши в руці кришку від термоса. Дитина, років п’яти, не більше, спокійно гойдала ногами й наспівувала щось собі під ніс.

— Гей, малий, обережно, — покликав Андрій, намагаючись не налякати. — Ти як тут опинився?

Хлопчик підняв голову, і Андрій побачив серйозні темні очі, занадто дорослі для дитячого обличчя. Ні страху, ні подиву, тільки спокійна впевненість.

— Мама сказала чекати тут, — відповів хлопчик тихим голосом. — Вона скоро прийде.

Андрій озирнувся на всі боки, прислухався. Крім пташиного щебету й далекого стуку дятла — нічого. На галявині вони були зовсім самі.

— А коли мама сказала чекати? — Андрій присів навпочіпки, щоб бути на рівні очей дитини.

— Учора, — простодушно відповів хлопчик і знову почав гойдати ногами. — А може, позавчора? Я не пам’ятаю.

Куртка на дитині була вологою від роси, волосся розпатлане, а під очима залягли тіні втоми. Андрій відчув, як усередині щось стислося — знайоме почуття безпорадності перед чужою бідою. Термос у руках Андрія остигав, але він цього не помічав. Уся увага була зосереджена на маленькій людині, яка явно провела тут не одну ніч.

— Як тебе звати, синку? — запитав лісник, сідаючи поруч на траву.

— Денис. — Хлопчик подивився на нього з цікавістю. — А ви дядько з лісу?

— Щось на зразок того, — усміхнувся Андрій. — Я тут працюю, стежу, щоб дерева не кривдили. А ти де живеш, Денисе?

Хлопчик замислився, зсунувши брови.

— У будинку з червоним дахом, — нарешті вимовив він. — Там мама, і телевізор, і кіт Мурзик. Тільки Мурзик утік, коли дядько Сашко кричав.

Андрій кивнув, подумки перебираючи будинки в окрузі з червоними дахами. Таких було кілька, але всі не ближче десяти кілометрів від галявини.

— А як мама виглядає? — обережно поцікавився він.

— Красива, — з гордістю відповів Денис. — У неї волосся як у принцеси, і вона вміє пекти млинці. І пісеньки співає, коли я не можу заснути.

Голос хлопчика здригнувся на останніх словах, і Андрій зрозумів: дитина намагається здаватися сміливою, але насправді налякана. Андрій придивився до куртки хлопчика і помітив, що кишеня стовбурчиться. Папір, судячи з обрисів.

— Денисе, а що в тебе в кишені? — м’яко запитав він.

Хлопчик подивився вниз, наче тільки зараз згадав.

— А, це мама дала. — Він засунув руку в кишеню й дістав складений учетверо аркуш. — Сказала, якщо довго не буде, показати дядькові.

Руки Андрія злегка тремтіли, коли він розгортав папір. Почерк був жіночий, акуратний, але поспішний, наче писали в хвилюванні чи страху.

«Що б зі мною не сталося, подбайте про мого сина. Він хороший хлопчик, не винен ні в чому. Мене змушували обирати, але я обрала його. Завжди обиратиму його».

Андрій перечитав записку двічі, відчуваючи, як холодок пробігає по спині. Це було не прохання про допомогу, це був заповіт. Жінка знала, що з нею може статися щось страшне.

— Мама колись говорила, що може не прийти? — обережно запитав він.

Денис похитав головою.

— Мама завжди приходить, — упевнено сказав хлопчик. — Вона ж обіцяла.

Сонце хилилося до заходу, і в лісі ставало прохолодно. Андрій подивився на тремтячу від холоду дитину й ухвалив рішення.

— Слухай, Денисе, — він сів поруч на пеньок. — Мама знайде тебе і в мене вдома. А тут уночі холодно, і вовки можуть прийти.

— Вовки? — Очі хлопчика розширилися. — Справжні?

— Справжнісінькі, — кивнув Андрій. — Але вони бояться будинків із теплою піччю. У мене якраз такий будинок є. І суп смачний, і чай гарячий.

Денис вагався, переминаючись із ноги на ногу.

— А якщо мама прийде, а мене тут не буде?