Таємниця записки в кишені: чому дитина опинилася сама в лісі

— Ні. А ось номери його приятелів у мене є. — Віктор дістав пошарпану записну книжку. — Може, вони щось знають. Записуйте.

Тремтячою рукою він продиктував кілька телефонних номерів. Кожна цифра віддавалася в голові Андрія зловісним відлунням.

Дорогою додому Денис мовчав, час від часу поглядаючи на похмуре обличчя Андрія. Тільки коли вони підійшли до ґанку будинку лісника, хлопчик тихо запитав:

— Дядьку Андрію, а чому ми дядька Сашка шукали? Ви ж хотіли про маму запитати?

— Так, — кивнув лісник, відмикаючи двері. — Думав, може, він знає, де твоя мама.

Денис задумливо кивнув, а потім раптом згадав:

— А я чув, як дядько Сашко кричав на маму востаннє, — сказав він сумно. — Він казав: «Обирай: або я, або це щеня». А мама плакала й відповідала, що не може мене покинути.

Андрій завмер на порозі. Слова хлопчика вдарили його як блискавка. Усе ставало на свої місця: погрози Сашка, зникнення Віри, взята сокира.

— І що було далі? — обережно запитав він.

— Дядько Сашко дуже розлютився, — прошепотів Денис. — Кричав, що мама пошкодує. А потім мама сказала мені збирати рюкзачок, і ми пішли в ліс.

Андрій обійняв тремтячого хлопчика, відчуваючи, як усередині все стискається від жахливого передчуття. Ситуація була набагато серйознішою, ніж він думав спочатку. І з кожною годиною ставало все ясніше, що Віра могла потрапити в смертельну небезпеку.

Телефон задзвонив так різко, що Андрій ледь не впустив чашку з ранковою кавою. На годиннику було лише сім ранку — занадто рано для звичайних дзвінків. Лісник зняв слухавку, і голос дільничного Петрова одразу розвіяв залишки сну.

— Андрію Петровичу, термінові новини, — сказав дільничний без передмов. — Знайшли машину Сашка Курочкіна.

Серце лісника пропустило удар.

— Де? — коротко запитав він.

— У лісі, кілометрів за двадцять від вас. Кинута біля дороги, врізалася в дерево, — голос Петрова звучав похмуро. — І є сліди крові в салоні. Багато крові.

Андрій подивився на сплячого на дивані Дениса. Хлопчик сопів тихенько, обійнявши стару іграшкову собаку.

— А тіла немає? — тихо запитав лісник.

— Поки що немає. Але пошукові роботи тільки почалися, — відповів дільничний. — Можете зустрітися на місці? Ваша допомога не завадить.

— Звісно. Тільки дитині поки що нічого не кажіть, гаразд?

— Зрозумів. Чекаю на вас за годину.

Андрій акуратно розбудив сусідку Марію Іванівну й попросив доглянути за Денисом, пояснивши, що терміново викликали по роботі.

Стара біла «дев’ятка» виглядала в лісі як викинута на берег рибина. Передня частина була добряче зім’ята об товсту березу, капот здибився, ніби кришка консервної банки. Петров у гумових рукавичках обережно відчиняв дверцята, а Андрій стояв поруч, відчуваючи нудоту від вигляду темних плям на сидіннях.

— Крові багато, — похмуро констатував дільничний. — На кермі, на спинці сидіння, навіть на стелі бризки є.

— Сашко поранений? — запитав лісник, хоча внутрішній голос підказував іншу відповідь.

— Не думаю, — похитав головою Петров. — Сліди від рук на кермі чисті. Це чужа кров.

Він обійшов машину й відчинив багажник. Те, що вони побачили, змусило обох чоловіків мимоволі відступити. У багажнику лежала сокира — та сама, яку Сашко брав у брата. Лезо було вкрите засохлими бурими плямами.

— Боже мій! — прошепотів Андрій.

— Відправлю на експертизу, — сказав дільничний, дістаючи пластиковий пакет. — Дізнаємося, чи людська кров. Хоча я вже здогадуюся.

Пошукова група прочісувала ліс у радіусі кілометра від машини, але поки що безрезультатно. Сліди губилися в густій траві й опалому листі. Перша адреса із записної книжки Віктора привела їх до панельної багатоповерхівки на околиці. Толя Громов, приятель Сашка, відчинив двері в засмальцьованому спортивному костюмі та з похмільними очима.

— Сашко? — перепитав він, чухаючи неголену щоку. — А що, знову щось накоїв?

— Коли його востаннє бачили? — діловито запитав дільничний, показуючи посвідчення.

— У суботу ввечері приходив, — неохоче відповів Толя. — Дивний якийсь був, збуджений. Усе сміявся й казав, що вирішив проблему.

— Яку проблему? — уточнив Андрій.

— Та з бабою своєю. Хвалився, що тепер вона з ним поїде куди завгодно. — Толя позіхнув і потер очі. — Мовляв, більше не буде норовитися через сина.

Петров і Андрій перезирнулися.

— А грошей не просив? — продовжував розпитування дільничний.

— Просив у борг на дорогу. Казав, терміново треба їхати, — кивнув Толя. — Але я відмовив, сам на мілині сиджу. Він тоді розлютився, сказав: «Самі винні, що не повірили. Скоро всім покажу, на що здатний».

— І більше його не бачили?

— Нє-а. Поїхав на своїй розвалюсі, і все.

До полудня в пошуках брали участь уже чоловік десять: місцеві мисливці, лісники, кілька добровольців. Андрій не міг сидіти вдома, знаючи, що десь у цьому лісі може лежати тіло Віри. Він ішов між деревами, уважно оглядаючи кожен кущ, кожне заглиблення.

— Андрію Петровичу! — гукнув один із пошуковців. — Тут щось є.

У заростях малини лежала жіноча сумочка — чорна, потерта, з відірваною ручкою. Петров обережно підняв її за куточок і зазирнув усередину.

— Паспорт Віри Кошкіної, — похмуро повідомив він. — Гаманець, гроші на місці. Значить, не пограбування.

Сумочка лежала метрів за п’ятдесят від дороги, ніби її кинули поспіхом. Гроші й навіть дешеві сережки залишилися недоторканими — вбивця явно не за наживою полював.

— Слід іде далі в ліс, — сказав досвідчений слідопит Семенов, вказуючи на прим’яту траву. — Когось тягли. Або хтось сам ішов, але насилу.

Пошуковці рушили слідом, але через півкілометра він губився в болотистій низині. Андрій стояв на краю багнистого місця й розумів: якщо Віру скинули туди, знайти її буде майже неможливо.

Марія Іванівна зустріла Андрія на порозі зі стурбованим обличчям. За її спиною в коридорі маячила маленька постать Дениса.

— Андрію Петровичу, хлопчик увесь день тільки про маму й питає, — тихо сказала сусідка. — Не їв толком, не грався. Тільки біля вікна сидів і чекав.

— Дядьку Андрію! — Денис підбіг і міцно обійняв лісника за ноги. — Ви знайшли маму? Вона прийде?

Андрій присів навпочіпки, подивився в повні надії дитячі очі й відчув, як щось обривається в грудях.

— Поки не знайшов, синку, — тихо сказав він.

— Але мама ж обіцяла прийти! — наполягав хлопчик. — Вона не обманює. Ніколи не обманює.

Марія Іванівна похитала головою.

— Увесь ранок повторює: «Мама обов’язково прийде, вона обіцяла». Не можу його переконати.

Андрій зрозумів, що більше не може приховувати правду. Дитина має право знати, що відбувається з її матір’ю. Навіть якщо ця правда розіб’є їй серце….