Таємниця записки в кишені: чому дитина опинилася сама в лісі

— насилу вимовив лісник.

— Документи були в сумці, яку ми знайшли вчора. Віра Кошкіна, — підтвердив дільничний. — Андрію Петровичу, потрібна буде офіційна ідентифікація, але можете почекати день-два. Треба вирішити, що робити з хлопчиком.

— А Сашко? — запитав Андрій, хоча відповідь передчував.

— І його знайшли. Мертвий, у машині.

Андрій вийшов на ґанок, щоб Денис не чув подробиць.

— Розповідайте все, — попросив він, сідаючи на сходинку.

— Сашко розбився, тікаючи з місця злочину, — почав Петров. — Судячи зі слідів, спочатку вбив Віру там, у лісі, потім сів у машину й спробував утекти.

— І що сталося?

— Врізався в дерево на великій швидкості, — продовжував дільничний. — Мабуть, був сильно п’яний, не впорався з керуванням. Смерть миттєва.

Андрій мовчав, перетравлюючи інформацію. Значить, убивця сам собі виніс вирок.

— Справу можна вважати закритою, — закінчив Петров. — Убивця мертвий, мотив ясний. Залишається тільки оформити опікунство над хлопчиком.

— Я готовий, — твердо сказав лісник.

— Тоді завтра приїжджайте в місто, оформимо документи. А поки що… — Дільничний помовчав. — Як скажете дитині?

— Не знаю, — чесно зізнався Андрій. — Але він має право знати правду.

Повернувшись додому, Андрій довго дивився на Дениса, що грався. Хлопчик будував із кубиків будиночок і тихенько наспівував, усе ще вірячи, що мама скоро повернеться. Як пояснити п’ятирічній дитині, що мама ніколи не прийде? Як розповісти про смерть людині, яка тільки почала жити? Андрій згадав власне дитинство в дитячому будинку, як вихователі обережно пояснювали дітям, що батьки не повернуться. Деякі слова знаходили відгук, деякі — ні. Але головне було інше — дати зрозуміти, що дитина не залишилася сама.

— Денисе, — покликав він хлопчика. — Підійди до мене.

Хлопчик залишив кубики й сів поруч на диван.

— Дядьку Андрію, а ви справді будете моїм дядьком? — раптом запитав він. — Назавжди?

— Якщо хочеш, я буду не просто дядьком, — тихо сказав лісник. — Я буду твоїм татом. І ми будемо жити разом, як справжня сім’я.

— А мама? — тривожно запитав Денис.

Андрій обійняв хлопчика, збираючись із духом перед найважчою розмовою у своєму житті.

— Про маму ми зараз і поговоримо, синку.

Увесь день Андрій ходив по дому як загнаний звір, репетируючи слова, які мав сказати Денисові. Кожна фраза здавалася занадто жорсткою або, навпаки, занадто м’якою для страшної правди, яку належало відкрити. Він згадував власне дитинство в дитячому будинку, як вихователька Ганна Петрівна сідала поруч із кожним новеньким і обережно пояснювала, що батьки більше не прийдуть. У неї завжди знаходилися правильні слова — чесні, але не жорстокі.

«Говорити треба правду», — бурмотів лісник, нарізаючи хліб для бутербродів. Але як сказати п’ятирічній дитині, що мама мертва?

Він приготував улюблені Денисові сирники з варенням, заварив солодкий чай із молоком, навіть запалив у будинку всі лампи — хотів, щоб обстановка була максимально затишною й безпечною. Хлопчик грався на підлозі з дерев’яними кубиками, будував високу вежу й весело коментував кожен свій рух. Не підозрював, що через півгодини його світ завалиться остаточно.

«Зараз усе зміниться», — тихо сказав собі Андрій. І назад дороги не буде.

Андрій присів на диван поруч із Денисом і обережно взяв маленькі руки у свої великі долоні. Хлопчик відчув серйозність моменту й відклав кубики.

— Денисе, треба поговорити про маму, — м’яко сказав лісник.

Очі дитини одразу спалахнули надією.

— Ви знайшли її! — радісно вигукнув він. — Де вона? Коли прийде?

Серце Андрія болісно стислося.

— Ні, синку, не знайшов, — тихо відповів він. — Але я хочу розповісти тобі, яка в тебе була чудова мама.

— Була? — насторожився Денис. — А чому була? Мама ж є.

— Мама любила тебе дуже-дуже сильно, — продовжував лісник, не відповідаючи прямо. — Більше за все на світі. Тому й написала записку, щоб хтось хороший про тебе подбав.

— Але навіщо записка, якщо мама сама може дбати? — не розумів хлопчик. — І чому ви такий сумний, дядьку Андрію?

Андрій зрозумів: далі відкладати не можна. Лісник глибоко вдихнув і подивився в довірливі дитячі очі.

— Пам’ятаєш дядька Сашка? — почав він максимально просто. — Він був поганою людиною.

— Дуже поганою. Так, він кривдив маму, — кивнув Денис. — Кричав і лякав.

— Мама захищала тебе, не хотіла тебе кидати, — продовжував Андрій. — Навіть коли дядько Сашко вимагав. Пам’ятаєш, як вона казала: «Не можу кинути сина»?

— Пам’ятаю. І дядько Сашко злився.

— Він розлютився так сильно, що зробив мамі дуже боляче, — обережно сказав лісник. — Настільки боляче, що вона… що вона більше не зможе прийти до тебе.

Денис насупився, намагаючись зрозуміти.

— А чому не зможе? — запитав він. — Якщо їй боляче, можна полікувати. Як коли в мене болів зуб.

— Не всі болячки можна вилікувати, синку, — тихо відповів Андрій. — Іноді люди йдуть назавжди. І не можуть повернутися, навіть якщо дуже хочуть.

По обличчю хлопчика пробігла тінь розуміння. Денис мовчав кілька секунд, а потім його обличчя скривилося від горя, і він вибухнув риданнями.

— Але вона обіцяла прийти! — кричав він крізь сльози. — Мама ніколи не обманює! Ніколи!

Андрій міцно обійняв тремтячу дитину, відчуваючи, як та здригається від ридань.

— Мама хотіла прийти, — тихо говорив він. — Дуже хотіла. Але злий дядько Сашко їй не дозволив.

— Де він? — схлипував хлопчик. — Я його поб’ю! Нехай віддасть мою маму!

— Він теж більше не прийде, — сказав лісник. — Ніколи нікого не скривдить.

— А мама де зараз? — благальним голосом запитав Денис.

— Мама думала про тебе до самого кінця. — Андрій гладив дитину по голові. — Тому й залишила записку. Щоб тебе не кинули одного. Щоб хтось хороший тебе полюбив.

Денис плакав ще довго, Андрій просто тримав його, дозволяючи виплакатися. Коли сльози трохи вщухли, Денис підняв заплакане обличчя й поставив запитання, яке розбило серце лісника:

— Дядьку Андрію, а де мама зараз? Їй боляче? Вона мене пам’ятає?

Андрій шукав слова, які не поранили б дитину ще більше.

— Знаєш, синку, коли люди йдуть назавжди, вони перестають хворіти, — сказав він. — І мама тебе обов’язково пам’ятає. Завжди пам’ятатиме.

— А я її побачу?

— Мама завжди буде в твоєму серці. — Лісник притиснув руку дитини до грудей. — Ось тут. Усі хороші спогади про неї залишаться з тобою назавжди.

— Вона хотіла, щоб я ріс без неї?