«Тепер я тут господар»: фатальна помилка зухвалого родича, який вирішив розпоряджатися чужим житлом
Того знаменного дня повернення загулялого племінника в чужі стіни, як на зло, сильно, аж до глибокої ночі, затяглося. Коли важка металева клямка замка нарешті клацнула, у яскраво освітлений коридор квартири з гучним сміхом ввалилася парочка: добряче пом’ятий Павло й вульгарно нафарбована дівиця у зухвалому вбранні. «Милуйся швидше, моя дорога Анжело! Ось такі величезні, царські володіння перебувають у моєму повному розпорядженні!» — з неймовірним пафосом виголосив він, обводячи простір широким жестом.
«Ой, ну треба ж, можна подумати, що це прям усе твої особисті хороми!» — манірно, з противними верескливими нотками розсміялася його легковажна супутниця. «Авжеж мої, а чиї ж іще! Тітка в мене вже зовсім стара, у віці, сім’ї в неї немає, тож я тут тепер єдиний і найповноправніший спадкоємець!» Вимовляючи ці гидкі слова, він неймовірно багатозначно пограв своїми густими бровами, чим передбачувано викликав черговий напад дурнуватого хихотіння у своєї пасії.
«Я цю стару каргу тепер міцно тримаю у своїх їжакових рукавицях!» — нахабно вихвалявся перед дівчиною юнак, загрозливо демонструючи стиснутий кулак. «Вона в мене тепер тут по струнці ходить, слова писнути боїться! Грошей у неї просто кури не клюють, тож мені можна взагалі більше ніколи не напружуватися з пошуком роботи. Щоправда, місця вона в цій шикарній квартирі забагато займає, треба буде її жорстко потіснити в якусь дальню комірчину».
«Просто завтра ж зранку впритул займуся примусовим переселенням цієї вижилої з розуму карги. А поки ми з тобою…» «Ану забирайся геть із мого дому!» — подібно до оглушливого грому пролунав командний голос Олени Дмитрівни, яка раптом з’явилася в дверному прорізі. «Ти надто багато про себе уявив, нікчемний паразите! Живо збирай свої манатки в сумку, хапай свою дівку й забирайся звідси геть просто цієї ж секунди!»
«Ти що це тут таке верзеш…» — цей знахабнілий нахаба миттю скинув фальшиву маску п’яної вальяжності й різко перейшов до відкритої агресії. «Зовсім на старості літ страх утратила, божевільна стара? Та я зараз тебе швидко на твоє місце поставлю!» Із цими жахливими словами він замахнувся важкою рукою й загрозливо рвонув просто в бік нерухомо застиглої господині.
Тієї ж самої невловимої миті з самого верху високої дубової шафи стрімко зірвалася безшумна, темна й пухнаста тінь. Блискавично здолавши відстань, що їх розділяла, смертельно розлючена кішка мертвою хваткою вчепилася просто в спотворене злобою обличчя кривдника, глибоко встромивши в його шкіру всі свої гострі кігті. «А-а-а, допоможіть хто-небудь!» — несамовито заволав від болю повалений Павло, марно намагаючись своїми руками відірвати від обличчя скажену тварину…
