Тихе рішення: жінка не стала сперечатися з рідними, а просто зробила як треба

Анфіса не кинулася втішати матір. Вона переступила через багнюку, в якій на колінах стояла Лукерія, і, підхопивши на руки плачучого Іванка, кинулася до решітки паркану, де стояла я. В її очах не було благання — тільки відчай хижака, у якого відбирають здобич. Вона виставила дитину перед собою, як живий щит. Іванко, наляканий криками, холодом і дивними дядьками в комбінезонах, ридав, розмазуючи сльози по пухких щоках.

— Ти задоволена?! — закричала Анфіса, і її голос, зазвичай єлейний, зараз різав слух, як скрегіт металу по склу. — Подивися на нього! Це твій онук! Ти викидаєш його на мороз! Ти робиш його безхатьком через свої амбіції! Яка бабуся так вчинить? Ти чудовисько, Пелагеє! Ти просто старе, безсердечне чудовисько!

Трохим стояв поруч, опустивши голову. Він не заважав дружині. Він чекав, що цей останній аргумент — сльоза дитини — проб’є мою броню. Вони звикли, що Іванко — це козирний туз, який б’є будь-яку карту.

Гості, які вже почали задкувати до машин, завмерли. Драма отримала новий виток. Усі чекали моєї реакції. Чекали, що бабуся зламається, заплаче, відкриє ворота і скаже: «Ну гаразд, живіть, тільки не плачте».

Я дивилася на онука. Серце стиснулося — боляче, гостро. Він ні в чому не винен. Але я знала: якщо я поступлюся зараз, я не врятую його. Я лише продовжу агонію і дозволю йому рости в цій брехні, вбираючи отруту Лукерії і слабкість Трохима. Хірургія буває кривавою, але вона рятує життя.

Я повільно розстебнула верхній ґудзик пальта і дістала з внутрішньої кишені ще один документ. Тонку білу теку.

— Припини істерику, Анфісо, — сказала я тихо, але так, що вона замовкла. — Я не викидаю онука на вулицю. Я викидаю паразитів. А про онука я подбала.

Я просунула теку крізь прути решітки. Анфіса, все ще притискаючи до себе дитину однією рукою, схопила її іншою.

— Що це?

— Це договір Трасту, — пояснила я, дивлячись їй прямо в очі. — Освітній і житловий фонд імені Івана Трохимовича.

Трохим підняв голову. Надія промайнула в його згаслому погляді.

— Там оплачено все, — продовжила я, карбуючи слова. — Приватна школа для Іванка на 10 років уперед. Медична страховка. І оренда трикімнатної квартири в спальному районі. Не хороми, не розумний дім на скелі, але тепла, чиста квартира з ремонтом. Меблі є. Заїжджати можна хоч сьогодні вночі. Ключі у нотаріуса, він чекає вашого дзвінка.

Анфіса судомно гортала сторінки. Її обличчя змінювалося. Вона бачила цифри. Вона бачила порятунок. Вона бачила, що я не залишила їх помирати під парканом.

— Але є одна умова, — додала я, підвищивши голос, щоб чула та, що все ще стояла на колінах у центрі двору. — Пункт 7. Я називаю його «Паразитарним застереженням».

Анфіса завмерла, дивлячись у текст.

— Що за умова? — хрипко запитав Трохим.

— Фінансування припиняється негайно і безповоротно, — відкарбувала я, — якщо громадянка Воронова Лукерія Степанівна проведе в цій квартирі хоча б одну ніч. Або якщо вона буде проживати з вами під одним дахом за будь-якою іншою адресою, що оплачується з коштів фонду.

Запала тиша. Страшніша, ніж крики до цього. Це був вибір. Жорстокий, прагматичний вибір. Дах над головою, освіта для сина і спокійне життя — або вірність матері, що програлася в пух і прах, яка брехала їм пів року і привела їх до краю прірви.

Лукерія повільно піднялася з колін. Її вишнева сукня була безнадійно зіпсована брудом. Вона подивилася на дочку. В її погляді була впевненість. Вона виростила Анфісу за своїм образом і подобою. Вони були командою…