Тихі збори: побачене в телефоні сплячого чоловіка змусило мене зібрати валізу тієї ж ночі

Вночі вона підійшла до чоловіка: він заснув, вибираючи путівки на їхню відпустку. Телефон випав у нього з руки, і екран розблокувався. Вона нахилилася, щоб просто вимкнути його, але побачила на екрані те, від чого в неї підкосилися ноги.

Аліна штовхнула двері квартири плечем, тримаючи в руках сумку з продуктами та пакет з аптеки. Ключі вислизнули з пальців, дзенькнули об підлогу; вона підняла їх, вилаявшись під ніс. Ноги гули після десятигодинної зміни в лікарні: у приймальному відділенні сьогодні коїлося щось неймовірне.

Дві ДТП, інфаркт у чоловіка середніх років прямо в черзі до реєстратури та нескінченний потік застуджених, які чомусь вирішили, що швидка допомога — це місце для лікування нежиті. Вона скинула туфлі прямо біля порога, не донісши їх до шафки для взуття, і пройшла на кухню, ступаючи босими ногами по прохолодному ламінату. З раковини стирчала гора немитого посуду: три тарілки, пара кухлів, сковорідка із засохлими залишками яєчні.

Денис, вочевидь, увесь день провів удома, але до елементарного прибирання так і не дістався.

— Ден, ти вдома? — крикнула вона, ставлячи пакети на стіл.

З вітальні долинуло невиразне мукання — щось середнє між «так» і «угу».

Аліна зітхнула і почала розбирати продукти. Молоко — в холодильник (термін придатності перевірити, а то минулого разу купила прострочене). Хліб — у хлібницю. Овочі, помідори, огірки, перець — у нижню шухляду холодильника. Руки рухалися автоматично, відпрацьованими рухами, а думки вже були далеко: на березі теплого моря, де можна лежати на піску, слухати шум хвиль і не думати ні про що. Ні про чергування, ні про рахунки, ні про ремонт, який так і не закінчився.

Цей рік видався каторжним. Спочатку її перевели в інше відділення, не спитавши, чи хоче вона, просто поставили перед фактом: з понеділка виходите у приймальне. Довелося заново звикати до колективу, до старшої медсестри, яка чіплялася до кожної дрібниці, до ритму роботи. Тут пацієнти не лежали в палатах. Тут вони прибували потоком, один за одним, і потрібно було швидко міркувати, кого направляти в реанімацію, кого на рентген, а кого просто заспокоїти й відправити додому.

Потім захворіла мама. «Нічого серйозного», — лікарі казали, що це вікове: тиск скаче, серце поболює. Але Аліна все одно хвилювалася. Кожні вихідні моталася за місто, в той самий двоповерховий будинок, де виросла. Допомагала по господарству, готувала, возила маму на обстеження в районну лікарню, де в черзі доводилося сидіти по три години. Батько помер п’ять років тому, брата немає, допомогти нікому. Все на ній.

А ще був ремонт у квартирі. Проклятий, нескінченний ремонт, який розтягнувся на півроку замість обіцяних двох місяців. Будівельники приходили й йшли за незрозумілим графіком, залишаючи після себе пил, недороблені кути, незакінчені стіни. То в них цемент закінчився, то плитка не та прийшла, то бригадир захворів. Денис обіцяв контролювати процес, але по факту щоразу, коли Аліна поверталася з роботи й питала, що сьогодні зробили, він відповідав: «Не знаю, я не заходив, у мене був дзвінок».

Денис працював програмістом віддалено. Сидів удома, перед монітором, у навушниках, і Аліна часто заставала його саме так. Навіть коли вона приходила пізно ввечері, виснажена, він сидів у тій самій позі, втупившись в екран; пальці ковзали по клавіатурі.

Раніше він завжди зустрічав її біля дверей. Обіймав, цілував у маківку, питав, як день, вів на кухню, де вже був накритий стіл. Нехай вечеря була простою, але він старався. Тепер, у кращому разі, кивав, не відриваючись від екрана, і бурмотів: «Привіт, зараз дороблю».

Вона налила собі води з фільтра — холодної, що обпікала горло, і притулилася до стільниці, відчуваючи, як втома хвилями накочується на плечі, на спину, на ноги. У відображенні на дверцятах холодильника майнуло її обличчя: бліде, з темними колами під очима, з пасмом волосся, що вибилося з хвоста. Коли вона востаннє дивилася в дзеркало не на бігу? Коли востаннє фарбувалася не для роботи, а просто так, для себе?

— Денисе! — гукнула вона голосніше, прямуючи до вітальні.

Він сидів на дивані, втупившись у телефон. Екран освітлював його обличчя холодним блакитним світлом; у цьому світлі він здавався чужим, якимось восковим. Волосся розпатлане, щетина на підборідді (він перестав голитися щодня, казав, що все одно нікуди не виходить). На ньому була стара футболка з розтягнутим коміром, яку Аліна вже кілька разів збиралася викинути, та все руки не доходили.

На журнальному столику стояла чашка з недопитою кавою — на дні осад, напевно, зранку стоїть — і валялися крихти від печива, які ніхто не прибирав.

— Ти чув, я прийшла? — Аліна опустилася на інший кінець дивана, скидаючи з ніг шкарпетки. Ступні нили, завтра точно набрякнуть.

— Угу, — Денис не підвів очей від телефону. Великий палець ліниво ковзав по екрану, то вгору, то вниз. Гортав він щось, читав стрічку, листувався — Аліна не бачила, що саме, і не питала.

Раніше питала. Раніше їй було цікаво. Тепер просто не було сил.

— Як день минув?

— Нормально. Дзвінки були.

Завжди дзвінки. Завжди дедлайни. Завжди «зараз дороблю».

Аліна потягнулася до пульта й увімкнула телевізор, просто щоб заповнити тишу. По екрану замиготіли кадри вечірніх новин: ведуча в строгому костюмі розповідала про якісь політичні події, потім переключилися на сюжет про погоду. Аліна не слухала, що там говорили. Просто дивилася, як ведуча ворушить губами, і думала про те, як добре було б зараз опинитися десь далеко. На морі. У готелі з білими простирадлами, зі сніданком на терасі, з видом на бірюзову воду. Прокинутися не від будильника, а від крику чайок. Піти на пляж, не думаючи про те, що за годину треба бігти на роботу.

— Слухай, — вона повернулася до чоловіка, намагаючись, щоб голос звучав легко, без докору. — Давай, нарешті, визначимося з відпусткою. Уже травень на дворі. Якщо не забронюємо зараз, потім тільки недоїдки залишаться. Усі хороші готелі розберуть.

Денис відірвався від телефону, і Аліна вловила легке роздратування в його погляді. Щось промайнуло в очах, швидко, як тінь. Але воно одразу згладилося, він кивнув, вдаючи зацікавленість.

— Так, давай. Ти щось конкретне хочеш?

— Хочу море. Тепле, чисте. — Вона заплющила очі, уявляючи шум хвиль, запах солі, відчуття піску під ногами. — Щоб можна було просто лежати на пляжі й ні про що не думати. Може, Туреччина? Або Греція? Я не знаю, мені все одно, чесно. Головне — відпочити. Мені так потрібна ця відпустка, ти не уявляєш. Мені здається, якщо я ще місяць так пропрацюю без перерви, я просто зламаюся.

Денис подивився на неї довгим, оцінюючим поглядом, у якому вона не змогла нічого прочитати.

— Зрозумів. Я подивлюся варіанти, гаразд? Завтра почну вивчати.

— Ні, давай сьогодні хоча б почнемо дивитися, — Аліна присунулася ближче, майже впритул, відчуваючи тепло його тіла. — Можна я на твоєму телефоні подивлюся? У мене розрядився.

Денис смикнувся різко, інстинктивно притиснувши телефон до грудей. Рух був занадто швидким, занадто захисним.

— Навіщо? У тебе свій є.

— Але ж розрядився, — вона простягнула руку, але він уже піднімався з дивана. — А мені ліньки вставати за зарядкою. Ден, ну дай на секунду.

— Слухай, давай я сам займуся. Серйозно. — Він відступив на крок, усе ще стискаючи телефон. — Ти втомилася, відпочивай. Я виберу кілька варіантів, покажу тобі завтра, і вирішимо. Нормально?

У його голосі звучав якийсь поспіх, нервова нотка, яку він намагався приховати за показною турботливістю. Але Аліна була занадто виснажена, щоб надавати цьому значення. Занадто втомилася, щоб починати з’ясовувати, чому чоловік не може дати їй телефон на хвилину. Може, справді якийсь важливий дзвінок відкритий або робоче листування.

Вона кивнула й відкинулася на спинку дивана…