«У нього ж немає ані копійки!»: що насправді ховалося за зачиненими дверима родичів

Дзвінок батька викрив безробітного чоловіка за одну секунду. Поки Ксенія тягнула побут, він набивав холодильник свекрухи елітною їжею за її рахунок. Історія про нечувану нахабність і про те, як інколи корисно мати тата з поліцейським минулим.

Коридор квартири був вузьким і задушливим, мов горло, в якому застряг крик. Ксенія стояла, притулившись спиною до прохолодних шпалер, і дивилася, як її чоловік Євгеній поспіхом шнурує черевики. Він робив це надто швидко, нервово, смикаючи шнурки так, ніби хотів їх задушити.

— Ксю, ну зрозумій, це ненадовго, — він підвів на неї очі. У них хлюпалася звична, добре відпрацьована мольба навпіл із чоловічою досадою на обставини. — На заводі знову затримка. Бухгалтерія щось мутить із переказами. Кажуть, банк рахунки заблокував. Я дзвонив Іваничу. Він сказав, до середи все буде.

Женя випростався, поправив комір куртки. Куртка була стара, протерта на ліктях. Ксенія пам’ятала, як купувала її три роки тому на розпродажі. Тепер це лахміття здавалося їй символом їхнього життя.

— Ти говорив про середу минулого вівторка, Жень, — її голос звучав рівно, майже безживно. Це лякало її саму. Раніше вона б кричала, плакала, вимагала справедливості. Тепер усередині була тільки гулка порожнеча і калькулятор, який безупинно рахував збитки.

— Але ситуація така, — спалахнув він, але тут же збавив тон. — Мені самому гидко. Ти думаєш, мені подобається в дружини гроші на проїзд стріляти? Але машину треба заправити. Мені на співбесіду їхати на інший кінець міста. Там якась шарашчина, але наче платять живими грошима й одразу. Дай дві тисячі, а я, як отримаю, відразу поверну з відсотками.

Він спробував усміхнутися, але усмішка вийшла жалюгідною, наче приклеєною. Ксенія мовчки пішла на кухню. Лінолеум тут був старий, із жовтими плямами, які не брав жоден Domestos. Вона відкрила бляшану банку з-під печива, де зберігала недоторканний запас, відкладений на лікування зуба. Дістала дві купюри. Коли вона повернулася, Женя вже тупцював біля дверей, перевіряючи кишені.

— Тримай.

— Рятівниця ти моя, — він цьомкнув її в щоку. Губи були сухі. — Ну все, я полетів. Не сумуй. Увечері буду пізно, там ще до мами треба заскочити. У неї кран тече. Допоможу.

Двері грюкнули. Замок клацнув, відрізаючи її від чоловіка, від грошей і від надії на спокійний вечір. Ксенія сповзати по стіні не стала. Забагато честі. Вона пройшла на кухню, сіла на розхитаний табурет і втупилася у вікно. Там, за запиленим склом, кипіло життя спального району. Матусі штовхали візочки, кур’єри з величезними рюкзаками шмигали між машинами. Десь удалині вила сирена…