Урок на все життя: як батько провчив рідню за ставлення до його дитини

Чоловік заледве встиг переступити поріг хвіртки, як його слух різонув дитячий плач, що долинав зі старого свинарника на задньому дворі. Те, що постало перед його поглядом, було настільки жахливим, що навіть бувалий солдат, який пройшов крізь пекло війни, застиг як укопаний. Однак його подальші дії і те, як він розрулив цю ситуацію, змусили всіх жителів села кардинально переглянути свої погляди на те, що відбувається.

Іноді можна пройти пішки сотні кілометрів, подолати гірські перевали та випалені степи, але справжня прірва пролягає між двома людьми через один-єдиний лист, який так і не дійшов до рук адресата. Микола Бондаренко нерухомо сидів біля запиленого вікна рейсового автобуса, тримаючи руки в одному положенні з тієї самої хвилини, як транспорт відчалив від платформи обласного автовокзалу. У ногах у нього лежав старий, потертий рюкзак кольору сухої землі, акуратно зібраний у дорогу.

Його широка долоня була злегка вологою, але не від спеки, а від старого аркуша паперу, який він стискав із такою силою, ніби це була найбільша цінність. Чорнило на ньому давно вицвіло, залишивши лише бліді сині розводи, що нагадували сліди від шкільної крейди. Це був лист, який він перечитував уже втретє з моменту звільнення з частини, і щоразу останні рядки здавлювали йому горло невидимою рукою.

«Татусю, сьогодні я знову залишилася без сніданку. Тітка Тетяна сказала, що яєць у домі більше немає, хоча я сама бачила жінку, яка приносила їх продавати. Я нічого не стала питати, бо якщо я ставлю запитання, мене знову залишають саму у дворі на весь день.

Пишу тобі це, щоб ти знав: коли повернешся, стукай відразу в задні двері, тому що передні завжди замкнені на ключ». Букви були нерівними, вони ніби танцювали, з сильним нахилом вліво. Кожне слово було виведене з тією зворушливою незграбністю дитячої руки, яка ще не зміцніла, але дуже старалася бути зрозумілою.

Маленька Олеся писала так, ніби боялася, що хтось злий розірве лист або, що ще гірше, ці слова ніколи не дійдуть до очей батька. Микола низько опустив голову і перегорнув сторінку, переходячи до наступного послання. На кожному конверті були сліди того, що їх розкривали чужі руки, перш ніж вони потрапили до нього.

Деякі аркуші були надірвані по краях, ніби хтось в останню мить вагався, відправляти їх чи викинути в сміття. На одному з листів розпливлися плями, схожі на сліди дощу. Але Микола чудово розумів, що всередині запечатаного конверта дощу бути не могло — це були сльози.

Водій автобуса, літній чоловік із густою сивиною, обличчям, посіченим глибокими зморшками, і жилавим тілом, несподівано порушив тяжку тишу салону. «Ви, я подивлюся, військовий? Цей старий рюкзак про багато що говорить, такі зараз рідко зустрінеш». Микола повільно підняв голову, дбайливо склав стопку листів і поклав їх на коліна.

«Так, повертаюся додому після чотирьох років відсутності», — коротко відповів він. Водій розуміюче кивнув, не відриваючи уважного погляду від розбитої дороги. Тиша знову запанувала між ними на кілька довгих хвилин, поки мотор натужно гудів.

Автобус трясся кам’янистою дорогою, що вела на південь України, уздовж якої тяглися нескінченні поля соняшнику та ряди тополь. Коли вони під’їжджали до роздоріжжя, де асфальт переходив у ґрунтовку, що вела через село Вишневе, водій тихо, ніби самому собі, пробурмотів: «Не знаю, чи доходили до вас вісті, але люди патякають, що дівчинку з родини Бондаренків закрили у свинарнику.

Кажуть, цілий тиждень дитина без нормальної їжі. Просто жах, що діється!» Миколу ніби струмом ударило. Прізвище Бондаренко в цих краях зустрічалося нечасто, і серце йокнуло.

«Що ви зараз сказали? Про яку дівчинку мова?» — перепитав він, намагаючись, щоб голос звучав рівно, хоча всередині все стиснулося. Водій знову подивився на нього через дзеркало заднього виду і гірко усміхнувся: «Та хто ж правду знає, у нас у селі чутки швидко літають.

Може, її просто покарали за пустощі, залишили у дворі подумати. Напевно, нічого серйозного, люди люблять прикрасити». Микола нічого не відповів, лише міцніше стиснув кулаки.

Він знову втупився у вікно, але пейзаж за склом перетворився на розмиту пляму, він нічого не бачив. Його думки закрутилися вихором, повертаючись у минуле. Автобус повз повільно, підстрибуючи на кожній купині, ніби навмисно відтягуючи момент прибуття.

Усередині Миколи всі звуки світу стихли, стиснулися в тугу грудку. Листи, слова Олесі поверталися до нього знову і знову, як луна в глибокому занедбаному колодязі. Він залишив доньку під опікою Тетяни в день похорону своєї першої дружини.

Олесі тоді було всього три роки, вона була зовсім крихіткою, ще смоктала палець і не вміла сама зав’язувати шнурки. Тетяна, одягнена в строгу чорну сукню, тоді сказала йому спокійним, переконливим голосом: «Я подбаю про неї, як про рідну кровиночку».

«Будь спокійний, служи. У домі, де росте дитина, потрібна жіноча рука». Микола не став заперечувати, він звик довіряти.

Він був солдатом, який звик виконувати накази і вірити в надійність тилу. Біль від втрати коханої дружини змусив його вхопитися за будь-яку розумну пропозицію. Він щиро вірив, що чинить правильно, довіряючи доньку досвідченій жінці, подрузі його покійної дружини, яка забезпечить Олесі стабільність.

Так він думав усі ці роки. На мить йому стало важко дихати. Микола згадав листи, які приходили в частину….