Усі сміялися з вибору мільярдера. Але коли впала вуаль, зал затих

Він пройшов у кухню і побачив її. Дарислава стояла біля плити, помішуючи щось у сковорідці. Її біла сукня була замінена на просту домашню сукню, але вуаль все ще була на місці. Вона рухалася плавно, впевнено, наче ця кухня була її світом.

Вона повернулася і побачила його. Завмерла.

— Ти повернувся? — сказала вона тихо.

— Ти готуєш? — це прозвучало більше як запитання, ніж твердження.

— Так. Я подумала, ти, мабуть, голодний.

Дивослав не знав, що сказати. Ніхто ніколи не готував для нього. Його мати наймала кухарів. Його колишні дівчата водили його в ресторани. Але ніхто не стояв біля плити і не готував вечерю просто так.

— Сідай, — сказала вона, вказуючи на стіл. — Все майже готово.

Він повільно пройшов до столу і сів. Вона поставила перед ним тарілку. Смажене м’ясо з овочами, картопля, соус. Все виглядало просто, але так апетитно, що його шлунок забурчав. Він взяв виделку і спробував. М’ясо було ніжним, тануло в роті. Овочі хрусткі, з ідеальними спеціями. Він не очікував цього. Зовсім не очікував.

— Смачно, — сказав він, сам дивуючись своїм словам.

Дарислава стояла біля плити. Він не бачив її обличчя, але він відчув щось. Якесь тепло, якусь зміну в повітрі. Вона посміхалася. Він не бачив цього, але він відчував, і щось усередині нього тьохнуло. Щось маленьке, непомітне, але воно було там. Перша тріщина.

Дивослав стояв перед дзеркалом у своїй спальні, поправляя краватку. Чорний костюм сидів ідеально, запонки блищали. Сьогодні ввечері була важлива бізнес-вечеря. Зустріч з одним із найбільших інвесторів країни. Людиною, яка могла або врятувати його компанію, або поховати її остаточно. І він мав узяти з собою дружину. Це була частина угоди. Показати, що він сімейна людина, стабільна, надійна, гідна довіри.

Він зітхнув і вийшов із кімнати. Дарислава чекала на нього у вітальні. Коли він побачив її, він зупинився. Вона була в чорній сукні, довгій, елегантній, що облягала її фігуру і спадала до підлоги. Відкриті плечі, тонка талія, волосся було покладене в низький пучок. Але головне — вуаль зникла. Замість неї на її обличчі була елегантна напівмаска з чорного мережива, що закривала верхню частину обличчя, очі та ніс, але залишала відкритими губи та підборіддя.

Дивослав дивився на неї, не в силах відірвати погляд. Її губи були ніжного рожевого кольору, м’які, витончені. Підборіддя було тонким, красивим. Все, що він міг бачити, було прекрасним.

— Я готова, — сказала вона тихо, піднімаючи на нього очі крізь прорізи маски.

Дивослав кивнув, намагаючись не показати, що він розгублений.

— Поїхали, — сказав він і попрямував до дверей.

Вони приїхали в один із найдорожчих ресторанів столиці. Високі стелі, кришталеві люстри, столики, вкриті білосніжними скатертинами. Офіціанти в смокінгах, тиха класична музика. Все дихало розкішшю і владою. Дивослав провів Дариславу до столика в центрі залу. Там уже сиділи кілька людей. Літній чоловік із сивим волоссям і жорстким поглядом — Геннадій Богданов, олігарх, власник нафтових родовищ і половини банків країни. Поруч із ним його дружина, жінка в діамантах і хутрі, і ще двоє партнерів Дивослава.

Усі повернулися, коли вони підійшли. Погляди спрямувалися на Дариславу, цікаві, оцінюючі. Насмішкуваті.

— А ось і наш герой дня, — сказав Геннадій, піднімаючись. Він потиснув руку Дивославу, але його очі були прикуті до Дарислави. — І це, гадаю, твоя нова дружина?

— Так, — відповів Дивослав.

Дарислава простягнула руку. Геннадій взяв її і поцілував. Його погляд ковзнув по масці на її обличчі.

— Як оригінально, — сказав він з усмішкою. — Маска на вечері. Це нова мода?

Деякі гості за столом тихо засміялися. Дарислава не здригнулася. Вона спокійно сіла на стілець, який Дивослав відсунув для неї, і склала руки на колінах. Її спина була прямою, постава бездоганною. Вона виглядала так, ніби народилася в цьому світі розкоші та влади.

Вечеря почалася. Подавали страви одну за одною. Розмови йшли про бізнес, гроші, угоди. Дивослав брав участь у розмові, але його увага постійно поверталася до Дарислави. Вона їла витончено, тихо, не привертаючи уваги. Але її присутність відчувалася так значно.

— Скажи нам, Дивославе, — сказав Геннадій, відпиваючи вино. — Розкажи нам про свою дружину. Ми всі чули чутки, але ніхто її до пуття не бачив. Ти добре сховав її. Боїшся, що ми злякаємося?

Він засміявся. Решта гостей приєдналися до нього. Сміх був гучним, грубим, принизливим.

Дивослав відчув, як усередині все закипіло. Його руки стиснулися в кулаки під столом. Він хотів встати. Хотів сказати цьому старому виродку, щоб він замовк. Хотів захистити її. Але перш ніж він устиг щось зробити, він відчув дотик. М’який, теплий. Рука Дарислави лягла на його руку під столом. Вона не дивилася на нього. Вона дивилася прямо перед собою. Але її пальці злегка стиснули його руку, і вона тихо, ледь чутно, прошепотіла:

— Не варто.

Дивослав завмер. Він подивився на неї. Вона була спокійна. Цілком спокійна. Її губи навіть злегка посміхалися. Як вона могла бути такою спокійною, коли її щойно принизили? Він повільно розтиснув кулаки. Взяв келих вина і випив. Зробив глибокий вдих.

— Моя дружина віддає перевагу скромності, — сказав він холодно, дивлячись на Геннадія. — На відміну від дехто кого, вона не потребує того, щоб виставляти себе напоказ.

Геннадій підняв брову, але промовчав. Розмова продовжилася.

Вечеря закінчилася. Угоду було укладено. Геннадій потиснув руку Дивославу на прощання і знову поцілував руку Дариславі. Його погляд був важким і оцінюючим.

— Ти цікава жінка, — сказав він їй. — Сподіваюся, ми ще побачимося?