Усі сміялися з вибору мільярдера. Але коли впала вуаль, зал затих

Дарислава посміхнулася.

— Можливо, — відповіла вона.

Вони вийшли з ресторану. Холодне нічне повітря вдарило в обличчя. Дивослав допоміг Дариславі сісти в машину, сам сел поруч. Водій рушив. Тиша. Дивослав дивився у вікно. Вогні міста миготіли за склом. Він думав. Про те, що сталося. Про те, як вона торкнулася його руки. Про те, як вона зупинила його.

— Чому ти така спокійна, коли вони принижують тебе? — запитав він, не обертаючись.

Дарислава мовчала кілька секунд. Потім тихо відповіла:

— Тому що я знаю собі ціну.

Він повернувся до неї. Вона дивилася прямо на нього крізь маску. Її голос був м’яким, але твердим.

— Їхні слова нічого не означають. Вони не знають мене. Они не знають, хто я. Їхня думка не змінює того, хто я є. — Вона помовчала, а потім додала: — А ти? Ти знаєш собі ціну?

Дивослав застиг. Запитання вдарило його як ляпас. Він не знав, що відповісти. Він дивився на неї. На її губи. На маску. На загадку, яку він не міг розгадати. І він зрозумів, що вона має рацію. Він не знав. Він не знав, хто він насправді за всіма цими грошима, владою, угодами. Хто він?

Машина зупинилася біля пентхауса. Вони вийшли. Піднялися в ліфті мовчки. Увійшли у квартиру. Дарислава зняла туфлі і пройшла у свою кімнату. Зупинилася біля дверей. Обернулася.

— На добраніч, Дивославе, — сказала вона тихо.

І зачинила двері. Дивослав залишився стояти один у вітальні. Його серце билося швидко. Занадто швидко. Він не розумів, що з ним відбувається. Але щось змінювалося. Щось усередині нього ламалося. І він не міг це зупинити.

Дні минали один за одним. Але щось змінилося. Дивослав почав помічати речі, яких раніше не бачив. Або не хотів бачити. Він помічав, як Дарислава поправляє волосся, коли нервує. Як її пальці ніжно торкаються пасма, прибираючи його за вухо. Як вона сміється — тихо, майже нечутно, але її плечі тремтять, і він знає, що вона посміхається під маскою. Як вона пахне жасмином і чимось ще — чимось теплим, солодким, що зводило його з розуму.

Він помічав, як вона сидить біля вікна вранці з чашкою чаю, дивлячись на місто. Як вона читає книжки в бібліотеці, її пальці ковзають по сторінках повільно, обережно. Як вона готує вечерю, рухаючись кухнею так, ніби танцює.

І це почало його дратувати, тому що він не міг перестати думати про неї. Навіть на важливих переговорах, коли він сидів у залі засідань, оточений акціонерами та партнерами, він ловив себе на тому, що його думки спливають. Він думав про її голос, про те, як вона сказала «ти знаєш собі ціну», про те, як її рука торкнулася його руки в ресторані. Він злився на себе. Це був шлюб із розрахунку. Він не повинен був відчувати нічого. Але він відчував. І це лякало його.

Минув тиждень. Потім ще один. Дивослав намагався тримати дистанцію. Він приходив додому пізно, йшов рано. Він уникав її. Але що більше він намагався уникнути, то сильнішим ставало тяжіння.

Однієї ночі він лежав у своєму ліжку, дивлячись у стелю. Була третя година ночі. Він не міг спати. Думки крутилися в голові, не даючи спокою. Її обличчя. Її голос. Її запах. Він встав. Накинув халат. Вийшов із кімнати. Пентхаус був тихим. Тільки цокання годинника у вітальні порушувало тишу. Він пройшов коридором. Зупинився біля дверей її кімнати. Він не повинен був цього робити. Він знав це. Але він не міг зупинитися.

Він відчинив двері. Кімната була залита місячним світлом. Дарислава лежала в ліжку. Її фігура була ледь видна під ковдрою. Маска лежала на тумбочці поруч із ліжком. Він бачив контур її обличчя в темряві, але не риси. Не деталі. Вона поворухнулася. Розплющила очі. Побачила його.

— Дивославе? — її голос був сонним. Здивованим.

Він увійшов у кімнату. Зачинив двері за собою. Його серце билося так гучно, що він був упевнений, вона чує його.

— Зніми маску, — сказав він. Його голос був хрипким, напруженим. — Я хочу побачити твоє обличчя.

Дарислава сіла в ліжку. Її волосся було розпущене, падало на плечі. Вона дивилася на нього крізь темряву. Мовчала.

— Я сказав… — він зробив крок вперед. — Зніми маску.

Вона повільно встала з ліжка. На ній була тонка нічна сорочка, біла, майже прозора в місячному світлі. Вона підійшла до нього. Повільно. Кожен її крок віддавався в його грудях. Вона зупинилася так близько, що він відчував її дихання на своїй шкірі. Тепле. Нерівне.

— Чому? — запитала вона тихо. — Чому ти хочеш побачити моє обличчя зараз?

— Тому що я не можу більше, — зізнався він. Його голос був майже пошепки. — Я не можу думати ні про що, крім тебе. Я не можу працювати. Не можу спати. Я хочу знати. Я хочу бачити тебе.

Вона дивилася на нього. Її очі блищали в темряві. Він не міг розгледіти їхній колір, але він відчував, як вона дивиться в саму його душу.

— Якщо ти побачиш мене, — прошепотіла вона, — все зміниться. Ти впевнений, що готовий?

— Так, — сказав він без вагань. — Я готовий.

Вона підняла руку. Її пальці торкнулися його обличчя, м’яко, ніжно. Він заплющив очі, відчуваючи її дотик. Його шкіра горіла.

— Ти не знаєш, про що просиш, — прошепотіла вона.

— Тоді покажи мені.

Він схопив її за зап’ястя. Не грубо. Не щоб заподіяти біль, а щоб утримати, щоб не дати їй піти.

— Покажи мені, хто ти.

Вона завмерла. Її дихання стало швидшим. Він відчував її пульс під своїми пальцями. Швидкий, сильний.

— Ти боїшся? — запитала вона.

— Так, — зізнався він, — але я все одно хочу знати.

Вона повільно потягнулася до тумбочки, взяла маску, тримала її в руках, немов зважуючи рішення, потім подивилася на нього.

— Добре, — прошепотіла вона, — але пам’ятай, ти сам цього хотів.

Вона підняла маску до обличчя, почала надягати її. Він зупинив її.

— Ні, — сказав він, — не надягай її, я хочу бачити тебе. Прямо зараз.

Вона опустила маску, повернулася до вікна, де місячне світло було яскравішим, і повільно підняла обличчя.

Дивослав дивився. Його дихання застрягло в горлі, його серце зупинилося. Він бачив її профіль — тонкий ніс, високі вилиці, м’які губи, витончену лінію підборіддя. Все було красиво, так красиво, що він не міг повірити. Але він не бачив усього. Вона все ще стояла боком. Він хотів бачити більше.

— Повернись, — сказав він, його голос тремтів. — Повернись до мене.

Вона повільно повернулася. Місячне світло впало на її обличчя, і він побачив. Він побачив її очі — великі, темні, сповнені смутку і сили. Він побачив її губи, повні, ніжні. Він побачив кожну рису її обличчя, і вона була… вона була прекрасна. Настільки прекрасна, що він втратив дар мови. Але він не бачив усього. Щось було не так, щось, чого він не міг зрозуміти в темряві.

— Ти бачиш мене? — запитала вона тихо.

— Так, — видихнув він, — я бачу.

— І що ти бачиш?