«В машину до чоловіка не сідай»: кого зустріла жінка в автобусі після дивного попередження водія

Антон поставив кружку на перила, широко розкинув руки і підхопив дитину. Він підняв її високо в повітря, закружляв, сміючись. Цей сміх… Міла не чула його таким уже багато років. Щирим, заливчастим, молодим.

— Принцесо моя! Як доїхали? — він поцілував дівчинку в маківку, потім опустив її і ступив до жінки.

Він обняв її за талію, звично, по-хазяйськи. Жінка щось сказала йому, посміхаючись, і поправила комір його светра. Антон нахилився і поцілував її. Не в щоку, як цілував Мілу вранці. У губи. Довго, ніжно.

Міла сповзла по стіні. Ноги відмовилися її тримати. Вона сіла прямо на брудний, вологий асфальт, не турбуючись про пальто. Це була не інтрижка. Не випадковий зв’язок у відрядженні. Це було життя. Інше, повне, справжнє життя, в якому Антону було тепло і радісно. Життя, де він був татком для дівчинки з його очима. Життя, в якому для Міли місця не було, і, судячи з віку дівчинки, не було вже років сім.

У грудях щось обірвалося. Немов лопнула туго натягнута струна, що тримала її всі ці роки. Міла закрила рот долонею, щоб не завити вголос. Плечі її затряслися в беззвучному риданні. Сльози текли по щоках, гарячі, солоні, змиваючи туш, капаючи на сірий комір пальта. Вона сиділа на землі, маленька, розчавлена жінка, і дивилася крізь пелену сліз на ідилію за зеленим парканом. Вона згадала, як економила на м’ясі, щоб купити Антону хороші туфлі. Як штопала його шкарпетки. Як вірила кожному слову про наради і відрядження. Якою ж дурепою вона була. Якою сліпою, жалюгідною дурепою.

Антон підхопив із землі дитячий рюкзак, іншою рукою обняв свою жінку, і вони втрьох увійшли в будинок. Двері зачинилися, відрізавши Мілу від їхнього тепла. Вона залишилася одна. У чужому місті, на брудному асфальті, з дірою в грудях розміром з цей проклятий будинок. Вона спробувала вдихнути, але повітря застрягало в горлі колючим комом. Міла стиснулася в клубок, обхопивши коліна руками, і, втупившись обличчям у мокру шерсть пальта, нарешті дозволила собі заплакати вголос — тихо, скиглячи, як побита собака, яку вигнали на мороз.

Міла піднялася з землі не відразу. Спочатку вона сперлася долонею на шорстку цеглу, потім повільно, по-старечому, випростала спину. Коліна були мокрими і брудними, але їй було все одно. Вона обтрусила пальто механічним, нічого не значущим рухом і побрела геть від будинку із зеленим парканом. Дорога назад пройшла в тумані. Вона не пам’ятала, як сіла в автобус, як дісталася до свого міста, як відчинила двері квартири. Вона просто сиділа на кухні, дивлячись на остиглий чайник, і чекала.

Антон повернувся через три години. Він увійшов, насвистуючи, кинув ключі на тумбочку — той самий звук, який завжди означав його повернення додому.

— Міло, я вдома! — крикнув він із порога. — Уявляєш, семінар закінчився раніше. Я купив торт.

Він осікся, увійшовши в кухню. Міла сиділа за столом, не ворухнувшись. Вона навіть не повернула голови. Її пальто все ще лежало грудкою на стільці поруч, із брудними плямами на подолі.

— Міл? Ти чого? — в його голосі промайнула нотка тривоги. — Сталося що? З Настею?

Міла повільно підняла на нього очі. У них не було сліз. Тільки нескінченна, свинцева втома.

— Я бачила її, Антоне. І дівчинку. Лілю.

Тиша, що повисла в кухні, була щільною, дзвінкою. Антон зблід миттєво. Коробка з тортом вислизнула з його рук і з глухим ляпасом вдарилася об підлогу, але він навіть не здригнувся.

— Ти? Ти була в Обухові? — прошепотів він.

— У неї твої очі, — сказала Міла рівним, неживим голосом. — І твій медальйон. Той, який ти загубив.

Антон звалився на стілець навпроти. Вся його впевненість, весь лиск успішного чиновника злетіли з нього, як лушпиння. Він закрив обличчя руками.

— Міло, пробач. Я не хотів. Я не знав, як сказати… — він заплакав. Не так, як плаче чоловік від горя, а жалюгідно, схлипуючи, розмазуючи сльози по обличчю. — Це випадково вийшло, правда. Сім років тому. Я просто… Я не хотів нікого образити. Я люблю тебе, Міло. Але і їх кинути не міг. Ліля… Вона ж дитина.

Міла дивилася на нього і відчувала… нічого. Ні жалю, ні гніву. Тільки огиду. Вона дивилася на цю людину, з якою ділила ліжко, стіл і життя, і бачила боягуза.

— Ти не хотів нікого образити? — тихо запитала вона. — Ти брехав мені сім років. Кожен день. Кожну хвилину…