«В машину до чоловіка не сідай»: кого зустріла жінка в автобусі після дивного попередження водія

У цей момент вхідні двері відчинилися. Звук був владним, упевненим. У передпокій увійшла Зінаїда Петрівна, мати Антона. Вона завжди мала свої ключі і приходила без дзвінка.

— Що тут відбувається? — її голос прорізав повітря, як ніж. Вона окинула поглядом заплаканого сина, роздавлений торт на підлозі і застиглу Мілу. — Антоне, припини нюні розпускати. Встань.

Антон шморгнув носом, але слухняно випростався, витираючи обличчя рукавом. Зінаїда Петрівна повільно зняла рукавички, акуратно поклала їх на стіл і повернулася до невістки. В її погляді не було ні краплі співчуття. Тільки холодний розрахунок.

— Значить, дізналася все-таки, — вимовила вона спокійно, немов ішлося про розбиту чашку. — Ну що ж, давно пора було. Приховувати це вічно було нерозумно.

— Ви знали? — Міла не питала, вона стверджувала.

— Звісно, я знала, — Зінаїда пирхнула. — Хто, по-твоєму, допоміг Антону купити той будинок? На його зарплату? Не сміши мене.

Вона підійшла до столу, відсунула стілець і сіла, велично випроставши спину.

— Послухай мене, Міло. Ти хороша господиня. Ти вірна дружина. Але ти не змогла дати моєму синові головного — спадкоємця.

Міла відчула, як кров відлила від обличчя.

— У нас є донька. Настя.

— Донька — це чудово, — відмахнулася Зінаїда. — Але чоловікові потрібен син. Продовжувач прізвища. Ти після Насті більше народити не змогла. А Віка? Віка молода, здорова. Вона вже народила йому одну доньку і народить ще. Може, і хлопчика.

— Ви? Ви зводили його з нею? — Міла не могла повірити своїм вухам.

— Я допомагала синові знайти те, що йому потрібно, — жорстко відрізала свекруха. — І якби ти була мудрішою, ти б сама це зрозуміла. Ти ж бачила, як він мучився. Як хотів ще дітей. Але ти мовчала. Ти замкнулася в своїй роботі, в своїх грядках. Ти перестала бути йому дружиною, Міло. Ти стала зручною сусідкою.

Слова Зінаїди вдарили в найболючіше місце. Міла згадала вечори, коли Антон намагався заговорити про другу дитину, а вона, втомлена після зміни, відмахувалася: «Грошей немає, Антоне. Куди нам? Настю б підняти». Згадала, як перестала фарбуватися для нього, як перестала питати, про що він мріє. Вона думала, що береже сім’ю, заощаджуючи сили і гроші. А виявилося, вона сама відчинила двері для іншої.

— Я не виправдовую Антона, — продовжувала Зінаїда, бачачи, як поникла невістка. — Але і ти не свята. Тепер про головне. Розлучатися вам не можна. У Антона кар’єра, вибори на носі. Скандал йому не потрібен. І тобі не потрібен. Куди ти підеш? У гуртожиток? На свою зарплату продавчині?

Міла мовчала.

— Все залишиться як є, — постановила Зінаїда. — Антон буде жити тут. До Віки буде їздити… ну, скажімо, на вихідних. Ти збережеш обличчя, статус заміжньої жінки, квартиру. Настя закінчить школу спокійно. Всі задоволені.

— А якщо я не згодна? — голос Міли здригнувся.

— А хто тебе запитає? — Зінаїда посміхнулася. — Все місто знає, хто такий Антон Сергійович. А ти хто? Подумай про доньку. Хочеш, щоб на неї пальцем показували? Донька тієї, яку кинули заради молодички?

Увечері Міла зателефонувала Олені, своїй давній подрузі. Їй потрібно було почути хоч один голос підтримки, хоч одне «Який жах, бідолаха!»

— Олено, Антон… У нього інша сім’я. В Обухові.

У слухавці повисла пауза. Занадто довга.

— Ти знала? — запитала Міла, відчуваючи, як холод знову охоплює серце.

— Міл, ну… Чутки ходили, — голос Олени звучав винувато, але відсторонено. — Місто маленьке. Хтось бачив його машину там. Але я думала… Навіщо тобі знати? Ти ж щаслива була. Начебто.

— Щаслива? — перепитала Міла.

— Ну… жила спокійно. Міл, не рубай з плеча. Чоловіки — вони всі такі. А він тебе забезпечує, не б’є. Зінаїда Петрівна має рацію, напевно. Куди ти зараз одна?

Міла поклала слухавку. Телефон здавався важким, як цеглина. Вона вийшла на балкон. Нічне місто миготіло вогнями. Десь там, у темряві, спали люди, які все знали. Продавчині в сусідніх магазинах, колеги Антона, навіть її подруги. Всі вони дивилися на неї і бачили дурепу, яка нічого не помічає.

«Ти стала зручною сусідкою». Слова свекрухи пекли розпеченим залізом. Міла подивилася на свої руки, що стискали перила балкона. Так, вона винна. Винна в тому, що дозволила собі стати зручною. Що закривала очі на його холодність, на його відлучки, на зниклі гроші. Вона боялася конфліктів, боялася втратити цей хиткий світ, і своїм страхом сама зруйнувала його…