«В машину до чоловіка не сідай»: кого зустріла жінка в автобусі після дивного попередження водія

— А ким ти хотіла бути, Міло? — він повернувся до неї, і обличчя його скривилося злою гримасою. — Дружиною? А яка ти дружина? Ти на себе в дзеркало дивилася? Ти ж перетворилася на тінь. На функцію. Принеси, подай, випери. З тобою навіть поговорити ні про що, крім цін на картоплю і Настиних оцінок.

Міла відсахнулася, немов він ударив її.

— Я працювала… Я старалася для нас…

— Ти старалася, щоб усе було «як у людей»! — перебив він. — Щоб тихо, щоб мирно. Ти закривала очі на все, аби не було скандалу. Ти знала, що я нещасливий. Ти відчувала це шкірою. Але ти мовчала. Тобі було зручно, що я є, що зарплату приношу, що статус є. Ти сама створила цю в’язницю, Міло. А Віка? Віка жива. Вона сміється. Вона дивиться на мене як на чоловіка, а не як на банкомат чи предмет меблів.

Слова били точно в ціль. Міла знала, що в них є правда. Гірка, страшна правда. Вона справді ховалася за побутом. Вона справді боялася запитати його: «Ти щасливий?» Бо боялася відповіді.

— Так, — тихо сказала вона. — Я винна. Я дозволила нашому шлюбу померти. Я стала нудною і зручною. — Вона підняла голову і подивилася йому прямо в очі. — Але це не давало тобі права красти у доньки. Це не давало тобі права планувати моє життя як витратний матеріал. Ти міг піти. Чесно. Сказати мені в обличчя: я не люблю тебе. Але ти боягуз, Антоне. Ти хотів і молоду дружину, і мої котлети, і гроші Насті, і мамину похвалу. Земля… — раптом згадала вона. — Дача. Моя спадщина від бабусі. Ви хотіли забрати її?

Антон посміхнувся.

— А як, ти думала, я борги буду віддавати? Віці народжувати скоро, їй комфорт потрібен. А цей шматок землі коштує пристойно. Ми все одно в шлюбі, за законом половина моя.

— Це особиста спадщина, — прошепотіла Міла. — Вона не ділиться.

— Юрист знайде спосіб, — відмахнувся він. — Даремно ти, Міло, полізла в це. Сиділа б тихо, дожила б спокійно до розлучення — я б тобі навіть щось залишив. А тепер? Тепер війна — так війна. Мати тебе зі світу зживе, ти її знаєш. У тебе ні зв’язків, ні грошей, ні характеру. Ти програєш.

Міла дивилася на людину, з якою прожила двадцять років, і бачила перед собою абсолютно чужого, цинічного ворога. Ворога, який не просто зрадив, а спланував її знищення. Ілюзія перемоги розсипалася на порох. Млинці на столі, сонячне світло, надія — усе це було декорацією в жахливому спектаклі, де їй була відведена роль жертви на заклання.

— Йди, — сказала вона.

— Це моя квартира теж, — огризнувся Антон. — Я нікуди не піду.

— Йди! — повторила вона голосніше. — Або я зараз вийду на балкон і почну кричати. Я розповім усьому двору, кожному сусідові, що ти зробив. Я зателефоную твоєму начальнику. Я влаштую такий скандал, якого ти так боїшся.

— Мені втрачати нічого, Антоне.

— А тобі є що? — він подивився на неї з побоюванням. В її очах, зазвичай таких м’яких і покірних, горів божевільний, відчайдушний вогонь.

Антон сплюнув на підлогу, схопив портфель і куртку.

— Дурепа істерична. Подивимося, як ти заспіваєш, коли мати за тебе візьметься.

Двері грюкнули. Міла залишилася одна в квартирі, яка більше не була домом. Вона опустилася на підлогу в передпокої, прямо там, де валявся телефон. Знімок УЗД все ще був затиснутий в її руці, зминаючись у грудку. «Синку. Спадкоємцю». Вона не плакала. Сльози скінчилися. Всередині була тільки випалена пустеля і холодна, дзвінка ясність. Вони хотіли війни? Вони її отримають. Але воювати вона буде не за чоловіка. І не за минуле. Вона буде воювати за те єдине, що в неї залишилося, — за свою гідність.

Міла не залишилася в квартирі. Стіни тиснули, повітря здавалося отруєним брехнею. Вона взяла сапу, наділа старі садові рукавички і пішла на свою маленьку ділянку за будинком — ту саму, яку вони хотіли в неї відібрати. Вона працювала несамовито, рубаючи бур’яни так, немов це були голови її ворогів. Земля летіла на всі боки, бруднячи обличчя й одяг. Вона не відчувала втоми, тільки пульсуючий біль у скронях.

— Міло…