Він брехав мені в обличчя, збираючись у ресторан. Я усміхнулася, і мій хід у відповідь він запам’ятає назавжди

— Дивні, — зізналася Ірина. — Наче вільно, а наче порожньо якось.

— Минеться, — Світлана обняла її за плечі. — Звикнеш. Зате тепер ти сама вирішуєш, як жити, що робити, на що витрачати гроші.

Ірина кивнула. Так, так і було. Вперше за двадцять років вона могла розпоряджатися своїм життям сама.

Грудень тягнувся повільно. Робота, дім, рідкісні зустрічі зі Світланою. Ірина вчилася жити одна. Готувала собі те, що хотіла, а не те, що любив Олексій. Дивилася фільми, які їй подобалися. Читала книги. Спала скільки хотіла у вихідні. І поступово порожнеча почала заповнюватися. Не радістю поки що, але якимось спокоєм. Вона прокидалася вранці і не відчувала тяжкості в грудях. Приходила додому і не чекала незадоволеного погляду чоловіка. Лягала спати і не прокручувала в голові, що зробила не так сьогодні.

Перед Новим роком Світлана зателефонувала:

— Іро, поїхали кудись зустрічати? У санаторій або на турбазу? Удвох, по-людськи відпочинемо?

— Давай, — погодилася Ірина. — Хочеться кудись поїхати.

Вони знайшли недорогу турбазу в сусідній області. Маленькі будиночки в лісі, лазня, лижі. Зустрічали Новий рік біля каміна, пили шампанське, сміялися. Ірина не згадувала про Олексія, про те, як вони зазвичай проводили свята в гостях у його матері, в оточенні його рідні. Зараз було по-іншому. Легко, просто, своє.

У січні прийшла повістка на судове засідання. 20 січня, 10 ранку. Ірина взяла на роботі відгул, приїхала до суду заздалегідь. Зустрілася з адвокатом у коридорі.

— Усе буде добре, — заспокоїла та. — Він підписав згоду на розлучення, не заперечує проти поділу майна. Формальність, по суті.

Ірина кивнула. Всередині все стиснулося: зараз вона побачить Олексія перший раз із того вечора в селі.

Вони увійшли до зали. Олексій уже сидів на іншому боці, поруч із якимось чоловіком — напевно, його адвокат. Він підняв очі, коли вона увійшла. Подивився, відвів погляд.

Засідання тривало недовго. Суддя зачитала заяву, запитала, чи наполягають сторони на розлученні. Обидва відповіли ствердно. Суддя оголосила перерву для винесення рішення. Вони вийшли в коридор.

Олексій підійшов до Ірини.

— Можна поговорити?

— Що ти хочеш сказати? — Ірина схрестила руки на грудях.

— Я не думав, що ти насправді підеш, — він говорив тихо, дивлячись у підлогу. — Думав, охолонеш, повернешся. Ми ж стільки років разом.

— Двадцять років, — погодилася Ірина. — Двадцять років я була тобі зручна. А коли перестала, ти навіть не спробував мене втримати.

— Я не знав, що сказати… — він підняв очі. — Ти була права. У всьому права. Я повівся як останній мерзотник.

— Так, — кивнула вона. — Повівся. Але я не хочу обговорювати це. Усе скінчено.

— Може, ми спробуємо ще раз? — У його голосі пролунала надія. — Я змінюся, чесно. Буду іншим.

— Ні, — Ірина похитала головою. — Не спробуємо. Я більше не хочу. Вибач.

Вона відійшла, сіла на лавку подалі від нього. Олексій постояв, потім повернувся до свого адвоката.

Через пів години їх знову викликали до зали. Суддя оголосила рішення: шлюб розірвано. Майно ділиться згідно з представленою угодою: квартира продається, гроші навпіл. Все. Вони більше не чоловік і дружина.

Ірина вийшла з будівлі суду в піднесеному настрої. Було холодно, ясно, сонце сліпило очі. Вона дістала телефон, зателефонувала Світлані.

— Ну що? — подруга відповіла відразу.

— Усе. Розлучення оформлене.

— Вітаю! — У голосі Світлани звучала радість. — Тепер ти офіційно вільна. Як відчуття?

— Хороші, — Ірина усміхнулася. — Справді хороші.

Лютий приніс новини про продаж квартири. Олексій знайшов покупців, угоду провели швидко. Ірина отримала свою частку — півтора мільйона. Гроші, які вона заробила нарівні з ним, а може, навіть більше. Насамперед вона повернула борг Світлані — ту суму, що брала, коли шукала роботу. Світлана опиралася, але Ірина наполягла.

— Візьми. Це важливо для мене. Я хочу почати нове життя без боргів.

Потім вона зняла нормальну однокімнатну квартиру в хорошому районі. З ремонтом, меблями, поруч із роботою. Купила собі новий одяг — не з мас-маркету, як раніше, а якісний, красивий. Записалася в спортзал, на плавання. Почала ходити на курси англійської мови — давня мрія, на яку ніколи не було часу і грошей.

Життя поступово налагоджувалося. На роботі її підвищили, дали посаду старшого бухгалтера з надбавкою до зарплати. У спортзалі вона познайомилася з жінками свого віку, почали разом ходити в басейн, іноді в кафе після тренувань.

Одного разу в березні Світлана покликала її на побачення наосліп.

— Ірко, ну давай, познайомлю з хорошим чоловіком. Колега мого брата, розлучений, нормальний такий, адекватний.

— Світлано, рано мені ще, — Ірина відмовлялася.

— Яке рано?