Він грубо затулив мені рота на догоду дружині-курці. Сюрприз, який чекав на них обох за дверима моєї квартири
Він відсторонився й дістав із кишені конверт, який приготував заздалегідь, поклав його на тумбочку біля дверей. «Тут адреса нотаріуса і деякі документи», — сказав він. «Я залишив тобі рівно стільки, скільки ти дав мені любові за ці роки».
Андрій подивився на конверт, але не взяв його. Він розумів, що всередині, і боявся дізнатися правду. Микола Іванович відчинив двері й вийшов на сходовий майданчик.
Потім обернувся востаннє. «Прощавай, сину», — сказав він. «Або, може, до побачення, це залежить від тебе».
Він почав спускатися сходами, і його кроки гулко відлунювали в під’їзді. З кожним кроком він відчував, як щось важке сповзає з його плечей. Як повітря стає легшим, як груди розправляються і дихати стає простіше.
Внизу біля під’їзду на нього чекала Зоя. Вона стояла поруч із жовтим таксі й усміхалася, і її усмішка була теплою й щирою, як сонячне світло, що заливало подвір’я. На ній було просте бежеве пальто й легкий шарф, і вона виглядала саме так, як має виглядати жінка, поруч із якою хочеться провести решту життя.
Микола Іванович вийшов із під’їзду й зупинився, дивлячись на неї. Вона ступила йому назустріч і взяла його за руку, просто й природно, ніби вони робили це тисячу разів. «Готовий?», — спитала вона.
Микола Іванович подивився на будинок, у якому провів п’ятнадцять років. На вікна квартири на третьому поверсі, де залишилося його минуле життя. На сусіднє вікно, де Тамара Сергіївна махала йому рукою на прощання.
«Готовий», — відповів він і всміхнувся. Вони сіли в таксі, і машина рушила з місця. Микола Іванович дивився у вікно на вулиці, що пропливали повз, на людей, які поспішали у своїх справах, на дерева, що скинули листя й чекали зими.
І він відчував щось дивне, щось давно забуте. Він відчував себе живим. Зоя сиділа поруч і тримала його за руку, і її дотик був теплим і заспокійливим.
Вона не ставила запитань, не вимагала пояснень, просто була поруч, і цього було досить. «Знаєш», — сказав Микола Іванович, не відриваючи погляду від вікна, «мені 68 років. Більшість людей у моєму віці вважають, що життя закінчене».
«Що попереду тільки хвороби, самотність і смерть». Він повернувся до Зої й подивився їй у вічі. «Але я думаю, що вони помиляються».
«Я думаю, що життя може початися в будь-якому віці. Треба тільки наважитися зробити перший крок». Зоя всміхнулася й стиснула його руку міцніше.
«Додому?», — спитала вона. Микола Іванович кивнув. «Додому».
Таксі везло його геть від минулого, назустріч майбутньому, яке він обрав сам. І вперше за багато років на його губах грала усмішка, справжня, щира усмішка людини, яка нарешті здобула свободу. А в квартирі на третьому поверсі Андрій стояв біля вікна й дивився вслід таксі, що від’їжджало.
У його руці був конверт, який залишив батько. І він усе ще не наважувався його відкрити. Нарешті він зламав печатку й зазирнув усередину…
