Він грубо затулив мені рота на догоду дружині-курці. Сюрприз, який чекав на них обох за дверима моєї квартири
Були тут і інші документи. Свідоцтво на дві квартири в центрі міста, які Микола Іванович здавав усі ці роки через агентство. Орендна плата надходила на його рахунок, про який Андрій не знав.
Не знав, бо ніколи не питав. Ніколи не цікавився, як живе батько, чи є в нього гроші, чи потрібна йому допомога. Андрій був певен, що батько живе на маленьку пенсію й повністю залежить від нього.
Ця впевненість робила його нахабним і жорстоким, бо він вважав, що батькові нікуди подітися. Бідний старий, без копійки грошей, куди він піде? Андрій помилявся.
Раптом у грудях різко кольнуло, і Микола Іванович схопився за серце. Біль був гострий, пронизливий, не схожий ні на що, що він відчував раніше. Він спробував вдихнути, але повітря не йшло в легені.
Перед очима попливли чорні плями, і він зрозумів, що падає, але не міг нічого з цим удіяти. Останнє, що він побачив перед тим, як знепритомніти, було обличчя Людмили на фотографії. Вона все ще всміхалася.
Гуркіт падіння рознісся квартирою, і на кілька секунд усе стихло. Потім із вітальні долинув роздратований голос Андрія. «Що там знову таке?
Знову щось упустив?» Марина засміялася у відповідь. «Може, нарешті перечепився об власні ноги?
Не звертай уваги, сам розбереться». Але гуркіт не повторився, і з кімнати батька не долинало жодного звуку. Андрій зачекав ще хвилину, потім неохоче підвівся з дивана.
«Піду подивлюся», — буркнув він, — «а то ще розіб’є щось цінне». Він пішов коридором до кімнати батька, штовхнув двері й побачив Миколу Івановича, який лежав на підлозі без свідомості. Поруч із ним були розкидані якісь документи, а на обличчі застиг дивний вираз — чи то болю, чи то полегшення.
Першою реакцією Андрія було роздратування. «Знову спектакль», — подумав він. «Знову привертає до себе увагу».
Але потім він помітив, що груди батька не піднімаються, і щось холодне ворухнулося в ньому всередині. «Тату», — покликав він невпевнено. «Тату, ти чого?»
Відповіді не було. Андрій стояв у дверях кімнати й дивився на нерухоме тіло свого батька. І десь глибоко всередині нього починало прокидатися почуття, якого він давно не відчував.
Страх. Андрій стояв у дверях маленької кімнати й дивився на нерухоме тіло батька, не в змозі зрушити з місця. Його ноги ніби приросли до підлоги, а в голові було порожньо й гулко, як у покинутому будинку.
Микола Іванович лежав на боці, одна рука була підігнута під тіло, друга відкинута вбік, і поруч із нею біліли розкидані аркуші якихось паперів. Обличчя батька було сірим, майже землистого відтінку, а на вилиці темнів свіжий синець, той самий синець, який Андрій поставив йому п’ятнадцять хвилин тому. Марина з’явилася за його спиною й зазирнула до кімнати через плече чоловіка.
«Що там таке?» — спитала вона з лінивим зацікавленням, але потім побачила лежачого свекра, і її голос змінився. «Він що, впав?» Андрій не відповів.
Він нарешті змусив себе зробити крок уперед, потім іще один, і опустився навколішки поруч із батьком. Його руки тремтіли, коли він торкнувся плеча Миколи Івановича. І це тремтіння було йому незнайоме, бо Андрій Кравцов не звик боятися, не звик почуватися безпорадним.
«Тату», — покликав він знову, і голос прозвучав хрипко й невпевнено. «Тату, ти мене чуєш? Розплющ очі».
Микола Іванович не реагував. Його груди ледь помітно підіймалися й опускалися, і це було єдиною ознакою того, що він іще живий. Андрій притиснув пальці до шиї батька, намагаючись намацати пульс, як бачив у фільмах, але не міг зрозуміти, чи відчуває щось, чи це калатає його власне серце, гучно й перелякано.
«Викликай швидку», — гаркнув він на Марину, яка все ще стояла у дверях. «Чого стоїш? Швидко!»
Марина здригнулася від його тону й дістала телефон. Її пальці набирали номер, а Андрій продовжував сидіти на підлозі поруч із батьком, дивлячись на його нерухоме обличчя й відчуваючи, як усередині піднімається щось темне й задушливе. Це був не страх за життя батька, принаймні не тільки він.
Це був страх іншого роду, страх того, що буде далі, страх наслідків, страх відповідальності. «Швидка допомога? Тут людині зле, літній чоловік, 68 років, не знаю, лежить без свідомості.
Так, дихає. Адреса? Вулиця Садова, будинок 14, квартира 73».
Марина говорила швидко й діловито, і Андрій відзначив про себе, що вона навіть не наблизилася до свекра, залишилася стояти у дверях, ніби боялася підійти ближче. Або просто не хотіла. Поки вони чекали на швидку, Андрій сидів на підлозі й уперше за багато років по-справжньому дивився на свого батька.
Микола Іванович постарів, дуже постарів за ті 15 років, що жив із ними, його волосся стало зовсім сивим і порідшало, шкіра обвисла на вилицях і під підборіддям, руки вкрилися старечими плямами. Коли він устиг так постаріти, думав Андрій, коли цей високий, сильний чоловік, який колись ніс його на плечах через увесь парк, перетворився на цього худого старого з тремтячими руками й вічними скаргами на здоров’я?
