Він спустився туди заради цікавості, але те, що сиділо всередині, змусило його бігти без оглядки.

Михайло йшов заплутаним слідом дикого кабана вже третю годину поспіль. Відбитки копит постійно петляли, ведучи мисливця все глибше в лісову гущавину, де навіть сніг, що випав, здавався сірим через неймовірну щільність старих ялин. Чоловік уже майже змирився із втратою здобичі й збирався повернути назад, аж раптом його увагу привернув ледь помітний дим. Тонка сіра цівка повільно підіймалася з-за крутого схилу в тій місцевості, де, судячи з усіх наявних карт, не повинно було бути ні хуторів, ні тимчасових зимівель. Мисливець звичним жестом перевірив заряджену рушницю й обережно рушив назустріч цій несподіваній знахідці.

Приблизно через півгодини обережного ходу він опинився перед старою землянкою, яка настільки глибоко вросла в пагорб, що здавалася природним продовженням ландшафту. Важкі двері, збиті з потемнілих від вологи дощок, повільно прочинилися, видавши глухий скрип. На поріг ступив сивий, сильно змарнілий чоловік, одягнений у стару, багаторазово залатану фуфайку. Наступної миті їхні погляди перетнулися, і запала неймовірно важка, дзвінка тиша. Михайло раптово відчув, як тверда опора зрадницьки йде з-під його ніг.

Він надто добре знав це виснажене, вкрите глибокими зморшками обличчя. Востаннє їхні шляхи перетиналися рівно шість років тому, на найважчому розборі тієї самої провальної операції, коли абсолютно все пішло не за планом. Навколишній ліс завмер, густий і абсолютно байдужий до людських доль, а важке ялинове гілля нависало так низько, що зачіпало плечі. Сніг під деревами здавався якимось тьмяним, ніби його вичавили й забули нормально висушити перед початком зими.

Мисливець машинально зробив крок уперед, відчуваючи, як ноги глибоко провалюються в пухкий наст, а дихання виривається з рота густими білими клубами. Двері прочинилися трохи ширше, перш ніж він встиг вимовити бодай звук. Михайло різко випустив свій важкий рюкзак, немов його пальці раптово втратили будь-яку чутливість. Щільні ремені з глухим стуком гепнулися на засніжену землю, але чоловік навіть не звернув на це уваги.

Він продовжував невідривно дивитися в обличчя людини, що стояла навпроти, відчуваючи, як реальність навколо нього починає повільно, але методично розсипатися на шматки. «Проходь до хати», — вимовив господар неголосним, трохи надтріснутим голосом, роблячи крок убік. Від цього короткого слова по спині Михайла пробіг крижаний холод, адже він миттєво впізнав цей голос. Саме цей командний тон шість довгих років тому зачитував бойові накази, суворо відчитував за проступки й скупо хвалив за успіхи.

Востаннє ці інтонації лунали в задушливому кабінеті військової комісії, коли Богдан Степанович Кравченко виходив звідти повністю розжалуваним, з абсолютно порожнім поглядом. Михайло переступив поріг укриття абсолютно механічно, немов невидима рука із силою штовхнула його в спину. Усередині тісного приміщення густо пахло деревним димом, висушеними гірськими травами й тією специфічною затхлою тишею, яка накопичується лише роками абсолютної самотності. Невелика металева пічка в кутку затишно потріскувала, зігріваючи повітря, а на збитій полиці вишикувалися ідеально рівні ряди банок із припасами.

На грубому дерев’яному столі стояла майстерно вирізана з поліна фігурка маленької дівчинки з двома кісками. Було цілком очевидно, що руки талановитого різьбяра чудово знали кожну рисочку обличчя тієї, кого вони намагалися відтворити в дереві. Кравченко мовчки поставив закопчений чайник на розпечену поверхню печі, намагаючись не дивитися на непроханого гостя. Михайло відразу ж звернув увагу на те, як ледь помітно, але постійно тремтять руки колишнього командира.

Його пальці стали вузлуватими, шкіра сильно обвітрилася від суворих умов, а нігті були коротко й нерівно обкусані. «Як ви тут живете?» — насилу видавив із себе гість, відчуваючи, як невидимий обруч здавлює горло. «Вас же всі давним-давно поховали», — додав він, ковтаючи клубок, що утворився. «Я знаю про це», — абсолютно спокійно відповів Кравченко, акуратно розливаючи окріп по металевих кухлях.

Мисливець важко опустився на дерев’яну лавку, що стояла навпроти печі, і міцно обхопив гарячий кухоль обома долонями, намагаючись угамувати внутрішнє тремтіння. Він невідривно розглядав сиві пасма волосся, глибоко запалі щоки й залатаний одяг господаря землянки. У його свідомості цей образ зломленого старого ніяк не хотів поєднуватися з тим вольовим командиром, якого він пам’ятав по службі. Тоді Кравченко відрізнявся бездоганною військовою виправкою, підтягнутою фігурою і жорстким, проникливим поглядом, що не терпів заперечень. Зараз же перед ним сидів чоловік, якому на вигляд можна було дати всі сімдесят років, хоча насправді йому ледве виповнилося п’ятдесят два.

«Я живу в цьому лісі вже шість років», — тихо вимовив господар, не відриваючи погляду від темної поверхні чаю у своєму кухлі. «Увесь цей час я перебуваю тут абсолютно один». Почувши це, Михайло жваво згадав деталі того давнього похорону, на якому йому довелося бути присутнім. Він згадав закриту порожню труну, пафосні промови високопосадовців про героїзм і вдову Олену Володимирівну, одягнену в глуху чорну жалобу.

Поруч із нею тоді стояла сімнадцятирічна донька Катя, яка постійно обхоплювала себе руками, немов замерзала, хоча надворі стояв спекотний липневий день. Михайло стояв тоді в парадній формі серед інших пригнічених товаришів по службі й щиро вірив, що саме так і мало статися. Усі вважали, що командир просто не витримав колосальної тяжкості провини за загибель людей і прийняв істинно чоловіче рішення піти з життя. Після падіння з високого обриву в стрімку річку тіло так і не вдалося виявити, що ні в кого не викликало особливих підозр.

«А як же ваша дружина? А донька?» — насилу підбираючи слова, видавив із себе приголомшений гість. «Вони й досі свято впевнені, що я мертвий», — пролунала суха, позбавлена емоцій відповідь. Кравченко важко відвернувся до крихітного віконця, між подвійними стеклами якого була акуратно прокладена медична вата для захисту від лютих морозів. У землянці запала нестерпно важка тиша, що давила на плечі подібно до намоклого снігу на гілках дерев.

Михайло рефлекторно заплющив очі й тієї ж миті подумки перенісся на шість років тому, у той самий запорошений коридор військової комісії. Спогади увірвалися в його свідомість різко й болісно, немов гучний ляскіт дверей, що зачинилися. Того дня двадцятитрирічний контужений зв’язківець, у якого все ще стояв гул у вухах після фатальної операції, нервово переминався з ноги на ногу біля кабінету. Його руки зрадницьки тряслися від страху й усвідомлення власної катастрофічної помилки, що коштувала життів.

Він відчайдушно хотів увійти всередину, викласти всю правду й чесно зізнатися, що саме він переплутав життєво важливі координати. Хлопець збирався розповісти, що поміняв місцями цифри й банально побоявся перепитати дані у штабної розвідки. Але в цей момент важкі двері скрипнули, і в коридор повільно вийшов змарнілий Кравченко. «Товаришу командир, я зобов’язаний розповісти їм правду», — плутано почав тоді виправдовуватися Михайло.

Офіцер різко зупинився, зміряв підлеглого довгим, проникливим поглядом, від якого кров холонула в жилах. Потім він важко опустив свою широку долоню на тремтяче плече молодого бійця, зробивши це якось по-батьківськи дбайливо. «Просто мовчи», — вимовив він дуже тихо, але в цій фразі звучав сталевий наказ, що не терпить жодних заперечень. «Тут я старший за званням, і саме я несу відповідальність за все, що сталося. У тебе попереду ще все життя, не ламай його».

«Але ж це не так, це виключно моя провина», — зірваним пошепки запротестував зв’язківець, відчуваючи сльози, що підступали. Кравченко жорстко обірвав його спроби покаятися, заявивши, що істинний командир завжди відповідає за кожного свого солдата і за будь-яку допущену ним помилку. За його словами, це правило було написано кров’ю і не підлягало абсолютно ніякому обговоренню. «Я сказав мовчи», — повторив він свій наказ.

І Михайло дійсно промовчав тоді, сховавши правду на розборі польотів і в усі наступні дні. Він зберігав це ганебне мовчання на офіційному похороні свого командира і продовжував боягузливо мовчати всі ці шість довгих років. «Але чому ви вирішили втекти і сховатися?» — запитав Михайло, нарешті повертаючись думками в реальність сирої землянки. Господар повільно повів плечима, немов намагаючись скинути з них якийсь важкий, невидимий оку вантаж.

«Там залишилося п’ятеро мертвих хлопців», — вимовив він дуже просто, але від цього тону ставало страшно. «П’ять сімей відразу залишилися без люблячих батьків, і команду на ту операцію давав особисто я». «Саме тому я повинен нести за це покарання», — закінчив свою думку сивий відлюдник. «Але ж початкові дані від розвідки були помилковими!» — гаряче заперечив гість, відчуваючи, як у грудях із новою силою спалахує застаріле почуття провини.

«У тій трагедії винні далеко не тільки ви, це був ланцюг трагічних випадковостей». Кравченко лише втомлено хитнув головою, укотре повторивши свою непорушну істину про те, що старший завжди бере удар на себе. Михайло відчайдушно хотів закричати про те, що це докорінно несправедливо і провини там із лишком вистачило б на всіх учасників ланцюжка. Однак його язик немов занімів, відмовляючись вимовляти потрібні слова в присутності цієї зломленої людини.

Важкий клубок знову застряг у горлі, точнісінько так само, як це було шість років тому в проклятому коридорі комісії. «Що ти взагалі забув у цих глухих місцях?»