Вона думала, що просто годує голодну бабусю. Деталь у її пророцтві, яка змусила весь офіс заніміти
Наталія його знала. Іноді він відчиняв двері, іноді мовчки кивав, іноді, коли вона зранку поспішала, казав коротке: «Доброго ранку». Сьогодні Ігор стояв не біля дверей, а трохи збоку, і погляд у нього був напружений.
Біля самої стіни, де зазвичай курили кур’єри й чекали машини таксисти, сиділа старенька. Худенька, у темній хустці, з акуратно складеним пакетом біля ніг. У руках — маленька ікона в простенькому кіоті.
Не новенька, не магазинна, а така, яка зазвичай буває в людей удома. Потемніле золото, трохи стерті краї, погляд святого м’який, спокійний. Наталія пройшла б повз, як проходять багато хто, ковзнула б поглядом і пішла далі.
Але вона почула тихий голос, не нав’язливий, не жалісливий, а якийсь дивно рівний. «Доню, купи ікону. Мені б сьогодні поїсти».
Вона не простягнула руку, не попросила на хліб. Вона сказала саме так: «Купи ікону». Це звучало інакше, ніби вона не милостиню просить, а пропонує обмін, щось на щось.
Наталія зупинилася. Усередині піднялася звична обережність. Зараз стільки людей, які вміють тиснути на жалість.
І все ж старенька сиділа тихо. Ікона була справжня, не з дешевого пластику. А її погляд, коли Наталія подивилася в обличчя, був уважний.
Наче вона вже щось про Наталію знала. Наталія раптом згадала свою бабусю, яка перед смертю казала: «Не проходь повз старих, їм важко просити». І ще згадала себе після розлучення, коли вона рахувала дріб’язок на касі й червоніла, бо не вистачало на все.
«Я ікону купити не можу», — сказала Наталія чесно. «Я не… не певна, що це правильно». Старенька кивнула, ніби й чекала такої відповіді.
«Не купуй», — спокійно сказала вона. «Я ж бачу, ти не любиш, коли тебе ловлять. Ти краще нагодуй».
Наталія здивувалася. «Не любиш, коли тебе ловлять» — це було сказано так влучно, ніби йшлося не про купівлю ікони, а про Наталине життя взагалі. Вона справді ненавиділа, коли хтось нав’язує, торгується, тисне.
«Добре», — сказала вона після паузи. «Ходімо, я куплю вам їжі». Старенька підвелася несподівано легко, ніби тіло було худе, але міцне.
Ігор, охоронець, зробив крок і ніби хотів втрутитися, але зупинився. Наталія впіймала його погляд. У ньому було не «не лізь», а «обережніше».
Вони зайшли в крамничку через дорогу. Наталія взяла просте: хліб, кефір, банани, пачку каші, кілька яблук. Старенька тихо попросила ще таблетки від тиску….
