Вона планувала розпочати нове життя, але один конверт змінив усе

— Настя сіла навпроти, склавши руки перед собою. Руки міцні, широкі, робочі. Зовсім не схожі на тонкі пальці тітки Зіни.

Надя дістала з сумки зошит. Поклала на стіл. Потім фотографію: молода Зіна з немовлям. — Настю, ви знаєте, що вас удочерили?

Обличчя Насті змінилося миттєво. Не переляк — щось глибше, більш давнє. Вона подивилася на фотографію, потім на Надю, потім знову на фотографію. — Знаю, — сказала вона тихо. — Мама… Прийомна мама розповіла.

Коли мені було 16. Я тоді сильно хворіла, довго лежала в лікарні, потрібна була кров для переливання, і з’ясувалося, що група не збігається ні з маминою, ні з татовою. Мама розплакалася і все розповіла, що мене забрали у молодої жінки, яка не могла мене утримувати. — Ця жінка — моя тітка, — сказала Надя. — Зінаїда Павлівна Кравець.

Вона померла три тижні тому. Настя мовчала довго. Дивилася на фотографію, водила пальцем по краю знімка. Потім підняла очі — сухі, але з такою глибиною, що Надя відвела погляд.

— Я її шукала, — сказала Настя. — Коли мені було 20, я ходила в архів, знайшла свідоцтво про народження, справжнє, перше. Там було ім’я: Каштанова Анастасія Вадимівна. Мати — Кравець Зінаїда Павлівна.

Батько — Каштанов Вадим Андрійович. Я намагалася знайти матір, але адреса була стара, квартира давно продана. Далі слід обривався. Потім я вийшла заміж.

Народила Стьопку, закрутилася. І перестала шукати. Вирішила, що якщо вона хотіла, сама б знайшла. — Вона знайшла, — сказала Надя і відкрила зошит на останніх сторінках. — Ось, читайте.

Вона знала, де ви живете. Знала про чоловіка, про сина. Але не посміла прийти. Настя читала повільно, ворушачи губами.

Надя пила чай і дивилася у вікно. У дворі сусідського будинку хлопчаки ганяли м’яч, перекрикуючись дзвінкими голосами. — Вона жила за двадцять кілометрів… — Настя підняла голову. Голос був хрипкий. — Двадцять кілометрів, півгодини на автобусі.

І жодного разу. Жодного разу. — Вона боялася вам нашкодити. — Нашкодити? — Настя встала, пройшлася по кухні, схрестивши руки на грудях.

— Я багато років жила з діркою всередині. З питанням, на яке не було відповіді. Чому вона мене віддала? Що зі мною було не так?

Що я зробила? Мені було вісім місяців, я навіть ходити не вміла, а вона від мене відмовилася. — Не відмовилася, — Надя говорила тихо, але твердо. — Її змусили.

Мати — моя бабуся — поставила умови. Або дитина, або дах над головою. Зіна була одна, без грошей, без роботи. Ваш батько, Вадим, загинув за кілька місяців до цього.

Настя зупинилася біля вікна. Стояла спиною до Наді, і плечі її дрібно здригалися. — Батько загинув, — повторила вона. — А мені навіть цього ніхто не сказав.

Прийомні батьки не знали подробиць. Мама тільки сказала: «Твоя рідна мати була молода і бідна» — от і все. — Вона була молода, бідна і зломлена, — сказала Надя. — Але вона вас любила, все життя.

Ось цей будинок, в якому я зараз живу, вона купила його, щоб бути ближче до вас. Вона ходила повз ваш паркан і дивилася, як Стьопа грає у дворі. Вона знала, що у нього день народження в березні. Це написано в зошиті.

Настя обернулася. По щоках текли сльози, але обличчя було не плачучим — злим. — Вона могла просто постукати у двері. Просто сказати: «Я твоя мати».

Одне слово, один рух. Я б впустила, я б… Голос зірвався. Настя сіла назад за стіл, закрила обличчя руками.

Надя не втішала. Не говорила «все буде добре» — дурні, порожні слова, які нічого не значать. Вона просто сиділа поруч і чекала. Уміння чекати мовчки — єдине корисне, чого навчив її Борис.

Через кілька хвилин Настя прибрала руки від обличчя. Очі почервонілі, але погляд ясний, прямий. — А ви, Надю, ви навіщо приїхали? Просто розповісти?

— Я приїхала, тому що мені більше ні до кого йти. Тітка Зіна залишила мені будинок. І вашу історію. Мені здається, вона хотіла, щоб ми знайшли одна одну.

Настя довго дивилася на неї, потім перевела погляд на фотографію: молода жінка з немовлям, щаслива і приречена одночасно. — Пироги підгорять, — сказала вона раптом і встала. Відкрила духовку, дістала деко. По кухні поплив запах яблучної начинки.

Настя поставила деко на стіл, розрізала пиріг, поклала шматок перед Надею. — Їжте, потім поговоримо. Вони проговорили до вечора. Настя розповідала про себе коротко, без скарг, але Надя чула між рядків те, що не було виголошено.

Прийомні батьки були людьми непоганими, але стриманими. Батько — інженер на заводі, мати — медсестра. Любили по-своєму: