Вона просто дала йому напитися води й звільнилася. Таємниця жінки, яка перевернула життя
Санітарка мила підлогу в палаті вмираючого мільйонера. Він лише просив води, а вона подала йому свою кружку. Вранці головний лікар шукав її по всій лікарні.
Ранок у будь-якій лікарні починається однаково. Неважливо, елітна це клініка чи звичайна міська. Зранку пацієнти здають аналізи, комусь ставлять уколи й крапельниці, хтось проходить інші процедури.
Потім обхід лікаря. У лікарняному побуті немає нічого веселого й цікавого — що в дорогій клініці, що в муніципальній. Медсестри зазвичай розважають себе тим, що обговорюють свої особисті проблеми або історії, пов’язані з пацієнтами.
Так було й в елітній клініці одного міста. Це була найпрестижніша й найдорожча лікарня не лише в місті, а й в області. І все ж деякі відмінності елітної клініки від міської лікарні були. І проблеми в медсестер — інші.
«Так не хочу до того діда йти в 206-ту», — скаржилася колега Галина Павлівна.
«До Миронова? Розумію», — відповідала їй подруга.
Дівчата з нічної зміни казали, що він цієї ночі їх замордував: то попити, то подушку поправити, то вікно відчинити, потім зачинити.
«Так, я теж із ними говорила. Зінка сказала, що зрештою послала його. Так і стогнав усю ніч», — розсміялася Галина Павлівна.
«І правильно. Недарма його всі родичі покинули», — відповіла приятелька.
«А нам і добре. Поскаржитися йому нікому. Нікуди він не дінеться. Останні дні доживає. Вирішив нам нерви потріпати наостанок».
Розмову медсестер перервав головний лікар клініки. Він рідко особисто займався розв’язанням проблем пацієнтів, зазвичай доручав це завідувачам відділень, а ті, своєю чергою, передавали це доручення лікарям своїх відділень. Але цього разу Георгій Іванович був украй обурений, тож захотів особисто донести до медсестер, що VIP-клієнтам не можна грубити й залишати їх без уваги.
«А в нас тут усюди еліта», — з удаваною поважністю, підкреслюючи сарказм і впираючись руками в боки, відповіла йому Галина Павлівна. — «Куди не плюнь — самі важливі шишки».
«Точно, Георгію Івановичу, — підтримала її колега. — Яких тільки не бачили: і начальників, і депутатів. Але так огидно себе ніхто не поводив. Недарма кажуть: що мале, що старе».
Георгій Іванович поправив окуляри, склав руки на грудях і трохи нахилив голову ліворуч. Ця комбінація жестів означала, що чоловік у крайньому обуренні й чекати від нього доброго слова не доводиться. Але Галина Павлівна його не боялася. Якщо подруга її трохи зіщулилася від ніяковості, то Галину ніякі грізні погляди й важкі зітхання не лякали.
«Ви й самі його уникаєте, думаєте, ми не бачимо? — сказала Галина Павлівна начальникові. — Коли він ще міг із палати виходити, ви відразу з коридору тікали, аби тільки з ним не зустрітися».
Георгій Іванович знав, що його авторитет Галину не лякає. Вона працювала в клініці від самого першого дня її відкриття. Георгій особисто переманив старшу медсестру терапевтичного відділення в свого конкурента. Тому вона вважала себе тут мало не другою господинею. Фахівчинею вона була хорошою і людиною непоганою, але ця її вільність і безстрашність іноді Георгія Івановича просто обеззброювали…
