Вона просто дала йому напитися води й звільнилася. Таємниця жінки, яка перевернула життя

Валентина медсестри не злякалася. Вона лише похитала головою, даючи зрозуміти, що розчарована такою поведінкою колеги. Галина Павлівна ж іще вище задерла носа, даючи зрозуміти, що ніякі осуди їй не страшні. Тітка Валя звикла до того, що з нею завжди спілкуються зверхньо. І неважливо, що сама вона була на десять років старша за Галину Павлівну: соціальна нерівність усе ж переважала над кількістю прожитих років.

Ніхто не винен, що Валентина не змогла вступити навіть до медичного коледжу на медсестру, а змогла влаштуватися звичайною санітаркою. Валя ще в дитинстві мріяла стати лікаркою, але чудово розуміла, що мати не потягне її навчання. Ще маленькою дівчинкою Валентина знала, що в медицину потрапити не зможе, а після школи й без того несолодке життя стало ще гіршим.

Мама Валентини пішла з життя, коли Валі виповнилося шістнадцять. Два роки до повноліття дівчина провела в дитячому будинку. Потім вона відразу пішла працювати. Куди могли її взяти без освіти й досвіду? Валентина влаштувалася прибиральницею. Інакше як дивом її потрапляння до приватної клініки не назвеш.

Валентина мила підлогу в аптеці. Вона часто жартувала сама над собою, що мріяла працювати в медицині, і доля трохи наблизила її до цієї мрії. Там вона здружилася з дівчиною-фармацевткою. Саме вона й розповіла, що Валентина може пройти курси й влаштуватися вже до справжньої лікарні, допомагати хворим людям, підтримувати їх. Саме про це й мріяла завжди тітка Валя. Серце її було дивовижно добрим і відкритим.

«Я здивована, що, пройшовши такий складний життєвий шлях, витримавши стільки бід, ви зберегли свою людяність. Любите людей і співчуваєте їм», — казала фармацевтка.

«Люди не винні в тому, що сталося зі мною, — відповідала їй Валентина. — Ніхто не винен, що моя мати пристрастилася до алкоголю після загибелі батька. Кого мені винуватити, що я недостатньо розумна й не змогла вступити навіть до коледжу, куди беруть усіх підряд? Без любові до людей і всього живого ніякого щастя в житті не буде. Уявляєш, як би я жила, якби на додачу до того, що я маю, я ще й ненавиділа всіх і все довкола?»

Дівчина її позиції все одно не розуміла. Так чи інакше, навіть найдобріші й найвідкритіші люди іноді зляться. Кожен усе одно насамперед думає про себе і про свій комфорт. Але не тітка Валя. Здається, вона про себе взагалі не переживала. Певною мірою фармацевтка їй навіть заздрила, адже Валентина була щасливою, набагато життєрадіснішою, ніж вона сама. Бо жінка любила своє життя й поганим його не вважала. Будь-яка інша людина, навіть у дорогій машині, з ідеальною фігурою й достатком, буде чимось незадоволена. Вона знайде, через що засмутитися. Валентина — ні.

Можливо, саме ця доброта й привабила Георгія Івановича, коли він запримітив уже немолоду жінку на курсах санітарок. Він одразу зрозумів, що ця людина прийшла навчатися санітарної справи не через безвихідь, як це робила більшість, а за власним бажанням.

Так Валентина й потрапила до приватної клініки. Життя її стало набагато кращим, і зарплату в приватній установі платили більшу, ніж у звичайній аптеці, і робота Валі більше подобалася. Так, вона, як і раніше, більшу частину часу займалася прибиранням, але тепер могла й поспілкуватися з пацієнтами, і допомогти, якщо це було в її силах. Тітка Валя почувалася на своєму місці й відчувала свою причетність до великої й доброї справи. Для щастя більшого їй і не було потрібно.

Михайло Вікторович же прожив зовсім інше життя. Він і його доля були цілковитою протилежністю одне одному, крім однієї спільної риси. У Михайла мама теж любила випити. Але якщо мати Валентини пристрастилася до спиртного від горя, то мама Михайла прикладалася до кришталевого келиха з дорогим багаторічним вином від неробства.

Старий із 206-ї палати від самих пелюшок дізнався, що таке жити багато. Його батько володів не просто компанією. У нього були фабрики, заводи. Він був нафтовим магнатом. Єдиний спадкоємець свого батька, Михайло, пішов його слідами. Він став іще багатшим за тата й у сімейному житті досяг більшого. У Михайла Вікторовича було двоє синів і одна донька. Були в старого й онуки.

Сім’я магната була великою, але неміцною й недружною. Виною цьому був сам Михайло Вікторович. Галина Павлівна не брехала, коли казала, що його не любив ніхто. Діти зненавиділи щедрого, але жорсткого й вимогливого батька ще в дитинстві. Сини й донька завжди казали, що тато лише намагається купити їхню любов своїми дорогими подарунками. Але все це перекреслюється, коли він починає кричати, вказувати, вимагати. А робив він це постійно.

Так і сталося, що на старості літ Михайло Вікторович залишився зовсім сам. Дружина не витримала тяжкого характеру Михайла й подала на розлучення майже відразу після народження молодшої дитини. Це був синочок Денис. Вона була значно молодша за чоловіка, і той факт, що вона провела поруч із ним стільки років, дивував багатьох. Денис тата не любив найбільше, бо найменше його знав. Лише Дениса колишня дружина забрала із собою. Старший син і донька залишилися жити з Михайлом. Так вирішила їхня мати.

Коли Денис підріс, то сам виявив бажання поспілкуватися з батьком, познайомитися з ним ближче. Про своє рішення молодий хлопець скоро пошкодував. На нього Михайло виливав найбільше ненависті. Він казав, що Денис узяв від мами тільки найгірше, а від нього — взагалі нічого. Казав, що Денис дурний, невихований і не має жодних перспектив у житті. Тому немає нічого дивного в тому, що молодший син назавжди забув дорогу до батька. Старший син і донька теж забули про тата, щойно їм виповнилося по вісімнадцять і вони змогли піти від нього…