Вона сказала принести їй вечірній букет. Неймовірний фінал однієї дуже дивної зустрічі на вулиці

— Він стверджував, що купив букет рано-вранці, дорогою на роботу. Але ми оперативно вилучили записи з камер відеоспостереження в тому самому квітковому павільйоні. Ваш чоловік придбав цей віник рівно о третій годині дня. І зробив він це одразу після виходу з офісу страхової компанії, де ставив фінальні підписи на вашому полісі. Його алібі розсипалося в прах. І коли ми притисли його до стіни відеозаписами, він запанікував і почав плутатися у власних свідченнях.

— Отже… Отже, ви мені тепер остаточно вірите?

— Абсолютно, — сталевим голосом підсумував слідчий. — Склад злочину очевидний. Це був класичний замах на вбивство з корисливих мотивів, із попереднім плануванням. Ваш чоловік оформив документи, придбав квіти, самостійно просочив їх алергеном, чудово знаючи про вашу хворобу, і розраховував убити вас чужими руками.

Усе виглядало б як трагічний збіг обставин. Страховики виплатили б йому мільйони, а він вийшов би сухим із води.

Олена заплющила очі, дозволяючи сльозам безперешкодно котитися по щоках. Це були сльози невимовного душевного полегшення від того, що система правосуддя спрацювала, і з неї не зробили міську божевільну. Усі її найжахливіші здогади знайшли офіційне підтвердження.

— Що буде з ним далі? — схлипуючи, запитала вона.

— Наразі його офіційно затримано. Йому вже пред’явлено обвинувачення в замаху на умисне вбивство відповідно до статті 115 Кримінального кодексу України. Завтра відбудеться судове засідання щодо обрання запобіжного заходу, і ми клопотатимемо про арешт із триманням у СІЗО. Йому світить до п’ятнадцяти років суворого режиму. Страхова компанія вже анулювала поліс у зв’язку з викритими фактами.

Ви можете сміливо подавати позов про розірвання шлюбу й просити суд про заходи захисту.

— Щиро вам дякую, — від душі прошепотіла Олена.

— Свої подяки адресуйте тій циганці, яка вас вчасно зупинила, — сухо відповів Гришин. — Якби не вона, ви б зараз були в морзі. Ми обов’язково викличемо її для надання офіційних свідчень, бо її слова мають величезну вагу в цій справі.

Дівчина натиснула кнопку відбою. Мама підійшла ззаду, міцно обійняла її й почала гладити по волоссю, як маленьку дівчинку.

— От і казочці кінець, моя хороша. Найстрашніше вже позаду, і ти в цілковитій безпеці.

Однак Олена чудово розуміла, що до фіналу ще дуже далеко. Попереду на неї чекали виснажливі судові тяганини, очні ставки, брудний шлюборозлучний процес і довга психологічна реабілітація.

Але найголовніше полягало в тому, що вона була жива. Вона й далі дихала на повні груди лише тому, що вчасно дослухалася до слів вуличної волоцюжки Астрід.

Від того фатального вечора минуло три тижні, за які життя Олени перевернулося догори дриґом. Вона й далі тулилася в старій дитячій кімнаті в матері, час від часу прокидаючись у холодному поту від кошмарів, де Сергій знову й знову тягнув до її обличчя отруєні квіти зі словами «Ну ж бо, понюхай їх».

Суд задовольнив клопотання слідства й відправив її невдалого вбивцю до слідчого ізолятора до винесення остаточного вироку. Сергій коротав дні в тісній камері, поки його проплачений адвокат марно намагався розвалити справу. Захист наполягав на ненавмисному заподіянні шкоди, запевняючи, що чоловік не знав про токсичність букета й просто хотів потішити кохану дружину.

Однак зібрана доказова база була залізобетонною: свіжий поліс, таймінги з відеокамер, висновок медиків швидкої допомоги, хімічний аналіз пилку й незаперечні свідчення Астрід не лишали адвокатові жодного шансу. Олена негайно подала документи на розірвання шлюбу. Адвокат попередив про можливі бюрократичні зволікання на кілька місяців, але з огляду на тяжкість обвинувачень розлучення було лише справою часу.

Вона також ініціювала поділ спільно нажитого майна, хоча ділити їм по суті було нічого: орендована двокімнатна квартира, старенька іномарка чоловіка та повна відсутність заощаджень. П’ятиріччя шлюбу вилилося в абсолютну фінансову й душевну порожнечу.

Чутки про те, що сталося, швидко розповзлися офісом. Колеги постійно перешіптувалися за її спиною, кидаючи на Олену погляди, сповнені жалю й нездорової цікавості.

Бухгалтерка Світлана навіть розридалася в неї на плечі, благаючи пробачити їй те фатальне вітальне повідомлення.

— Я ж гадки не мала, чим це може обернутися, — голосила вона.

Олена м’яко заспокоювала колегу, запевняючи, що вона стала лише мимовільним знаряддям у чужих брудних руках, а справжній винуватець обов’язково понесе покарання.

За тиждень після арешту чоловіка генеральний директор викликав Олену до себе в кабінет.

— Олено Сергіївно, я хочу офіційно заявити, що керівництво компанії цілковито на вашому боці в цій дикій ситуації. Якщо вам знадобиться крутий адвокат чи оплата послуг психотерапевта — тільки скажіть, фірма все оплатить. І ваше підвищення на посаді ніхто не скасовував, ви довели свій професіоналізм на ділі.

Вона щиро подякувала Вікторові Миколайовичу, з останніх сил стримуючи сльози вдячності. Вона зовсім не звикла до такої масштабної підтримки й щирого співчуття від сторонніх людей.

Однак найбільше на світі її мучило бажання розшукати Астрід. Ту саму жінку, яка повірила своєму містичному дару й урятувала Олені життя. Вона не раз приїздила до того самого супермаркету, але циганка ніби крізь землю провалилася. Охоронець, який колись виштовхував її на вулицю, лише байдуже знизував плечима, заявляючи, що волоцюжка вже давно не муляла йому очі. Олена щодня обривала номер Астрід, але абонент стабільно був поза зоною, і паніка наростала з кожним днем.

Де вона може бути? Можливо, її забрали до спецприймальника чи вона перебралася в інший регіон? Слідчий Гришин сухо відзвітував, що циганка справно з’явилася на допит і підписала протоколи, але відтоді не виходила на зв’язок. «Зареєстрованого місця проживання в неї немає, але в матеріалах справи її слова задокументовані, — заспокоював поліцейський. — Знадобиться для суду — оголосимо в розшук і знайдемо».

Але Олена не могла пустити ситуацію на самоплив. Їй було життєво необхідно подивитися в очі цій жінці й віддячити їй за подароване друге життя.

У свій перший вихідний, рівно через три тижні після замаху, дівчина знову вирушила до злощасного магазину. Стояв напрочуд теплий жовтневий день, залитий яскравим сонцем, а дерева палали золотом і багрянцем. Ця умиротворена осіння картина різко контрастувала з тим психологічним пеклом, у якому Олена варилася останній місяць.

Супермаркет жив своїм звичним метушливим життям, а місце біля цегляної стіни пустувало.

— Ви когось виглядаєте? — несподівано пролунав скрипучий голос за її спиною.

Олена різко обернулася й побачила цікаву стареньку з авоською.

— Добрий день, так, — кивнула дівчина. — Я шукаю одну молоду жінку з грудною дитиною. Вона часто тут крутилася. Така смаглява, з довгою косою.

— А, ви про ту циганку, — бабця гидливо підібгала губи. — Так її вже тижні зо два як забрали.

Серце Олени пропустило глухий удар.

— Хто і куди її забрав?