Вона виконала вимоги свекрухи та чоловіка, просто зібравши речі. Вранці вони пошкодували

Олена метнулася у вітальню. Поки Ігор намилювався в душі, вона відключила від мережі роутер. Інтернет був оформлений на неї, і вона не збиралася дарувати їм ані байта трафіку. Коробочка з миготливими вогниками зникла в надрах сумки. Слідом вирушили декоративні подушки з дивана, плед, навіть подовжувач, до якого був підключений телевізор. Кімната на очах втрачала затишок, перетворюючись на казенне, незатишне приміщення з голими стінами та меблями, що сиротливо стояли. Вона витягла з комода всі свої документи, запасні ключі від машини і, найголовніше, папку з договором оренди квартири.

Шум води стих. Олена завмерла, прислухаючись. Клацнула засувка, і двері ванної відчинилися. У коридор вивалилися клуби пари, що пахли гелем для душу з ароматом морського бризу — теж, зрозуміло, купленим нею. Ігор вийшов, обмотавши стегна рушником, розпарений, червоний і задоволений життям. Він ліниво витирав волосся другим рушником, коли його погляд натрапив на гору сумок і валіз у передпокої.

— Ого! — присвиснув він, анітрохи не зніяковівши. — Оперативно ти! Я думав, буду тебе ще піввечора вмовляти, а ти вже на валізах. Ось це я розумію, слухняна дружина!

Він пройшов повз неї на кухню, шльопаючи мокрими ногами по ламінату. Олена стиснула ручку валізи так, що побіліли кісточки пальців. Їй хотілося закричати, вдарити його, розбити що-небудь важке об цю самовдоволену голову. Але вона стрималася. Крик — це слабкість, а їй потрібна була повна, нищівна перемога.

Вона мовчки спостерігала, як Ігор відкрив дверцята шафки, де зазвичай стояли кухлі, помацав рукою в порожнечі, насупився, але, мабуть, вирішив, що просто не туди дивиться. Він взяв єдиний стакан, що залишився, — старий, з відколотим краєм, який Олена спеціально не стала брати, — і налив собі води з-під крана.

— Лєн, ну ти даєш! — посміхнувся він, роблячи ковток. — Стільки мотлоху набрала! У гуртожитку шафки маленькі, куди ти це все подінеш? Гаразд, справа твоя. Головне, щоб до приїзду мами тут було просторо.

— Буде просторо, — тихо відповіла Олена. Її голос звучав сухо, як шелест осіннього листя. — Дуже просторо.

Ігор кивнув, втрачаючи інтерес до розмови. Він підійшов до неї впритул, і Олену пересмикнуло від його близькості. Раніше цей запах розпареного тіла здавався їй рідним і збуджуючим, тепер же він викликав лише нудоту. Чоловік простягнув руку і недбало погладив її по щоці, немов хвалив дресировану собачку.

— Ти, до речі, не забудь грошей на картку кинути перед тим, як підеш, — сказав він, дивлячись кудись крізь неї. — Мама дуже любить червону рибу на сніданок, слабосолону. І фруктів треба купити нормальних, а не ці твої яблука сезонні. Ти ж розумієш, мені зараз із фінансами туго, поки проєкт не вистрілив. Тож давай, перекажи тисяч двадцять на господарство, щоб я тебе не смикав зайвий раз.

Олена відчула, як усередині неї піднімається холодна, крижана хвиля люті. Двадцять тисяч на рибу для мами, тоді як він виганяє її в нічліжку, де ліжко коштує триста на добу. Вона повільно видихнула через ніс, намагаючись не видати тремтіння в голосі.

— Звісно, Ігоре, — промовила вона, дивлячись йому прямо в перенісся. — Я все зроблю, не хвилюйся. Ти навіть не помітиш, як вирішиться питання з продуктами.

— От і добре. — Він позіхнув, широко відкриваючи рота. — Гаразд, ти давай, рухай, а то мені ще мамі дзвонити, порадувати, що ми на неї чекаємо. Ключі на тумбочці залиш, щоб дублікат не робити.

Олена повільно дістала зв’язку ключів із кишені. Метал холодив долоню. Це були ключі від будинку, який вона вважала своєю фортецею, але який виявився картковим будиночком. Вона акуратно, без стуку, поклала їх на край взуттєвої шафи. Поруч із ними лягли банківські картки. Дві штуки.

Ігор, побачивши знайомий пластик, розплився в усмішці.

— О, навіть картки залишила? Ну ти золото, Лєнко. Цінно. Реально цінно.

Він не знав, що обидві картки були заблоковані через застосунок рівно три хвилини тому, поки він намилював голову. І він тим паче не здогадувався, що готівки в квартирі не залишилося ані копійки. Олена вигребла навіть дріб’язок із вазочки в передпокої.

— Прощавай, Ігоре, — сказала вона, беручись за ручки двох найважчих сумок.

— Давай-давай, не драматизуй, — відмахнувся він, уже розвертаючись до неї спиною, щоб піти в кімнату. — Через місяць побачимося. Дзвони, якщо що, тільки не часто, не відволікаючи від спілкування з сім’єю.

Олена відчинила вхідні двері. З сходового майданчика потягнуло протягом і запахом тютюну. Вона витягла сумки, потім повернулася за валізою на коліщатках. Останній погляд на передпокій. Ігор уже ввімкнув телевізор, донісся звук рекламного ролика. Він навіть не вийшов проводити її, не допоміг донести важкі речі до ліфта. Він викреслив її з життя рівно в ту секунду, як отримав бажане.

Двері зачинилися з важким, щільним клацанням. Олена залишилася сама на тьмяно освітленій сходовій клітці. Тиша обрушилася на неї, дзвінка й оглушлива. Але в цій тиші не було страху. Було дивне, п’янке відчуття звільнення.

Вона дістала телефон, відкрила банківський застосунок і натиснула ще одну кнопку. Скасувала автоплатіж за інтернет і кабельне телебачення.

— Приємного перегляду, любий, — прошепотіла вона і натиснула кнопку виклику ліфта.

Кабіна їхала болісно довго, десь у шахті гудів трос, немов натягнутий нерв. Олена знала: найстрашніше почнеться не зараз. Найстрашніше почнеться через пару днів, коли ілюзія Ігоря розіб’ється об жорстоку реальність порожнього холодильника. І вона дуже хотіла б бачити його обличчя в цей момент.

Ліфт дзенькнув, двері роз’їхалися. Олена увійшла всередину, і її відображення в дзеркалі — втомлене, з темними колами під очима, але з палаючим злим поглядом — підморгнуло їй. Вона ще не знала, куди поїде. У машині було холодно ночувати, але в неї були гроші. Усі гроші сім’ї тепер були в неї, а в Ігоря залишилися тільки амбіції та мама. Подивимося, наскільки ситною виявиться ця страва.

Внизу вона насилу дотягла речі до багажника своєї машини. Сніг посилився, великі пластівці падали на обличчя, танули на віях, змішуючись зі злими сльозами, які вона нарешті дозволила собі випустити. Але це були сльози не горя, а очищення. Вона завела мотор, увімкнула пічку на повну потужність і виїхала з двору, жодного разу не озирнувшись на вікна третього поверху, де блакитним світлом мерехтів телевізор, який скоро згасне назавжди….