Вона виконала вимоги свекрухи та чоловіка, просто зібравши речі. Вранці вони пошкодували

Ранок третього дня почався не з аромату свіжої кави, до якої Ігор звик як до чогось само собою зрозумілого, а з пронизливого голосу Галини Петрівни, що свердлив мозок. Вона сиділа на кухні, кутаючись у шаль, і методично стукала чайною ложечкою по порожньому блюдцю. Цей звук — «дзинь-дзинь-дзинь» — угвинчувався у скроні Ігоря, який прокинувся з важкою головою і з відчуттям голоду, що смоктало в шлунку.

У квартирі було холодно, батареї гріли ледь-ледь, а без звичного тепла, яке, здавалося, виходило від постійно працюючої плити та духовки, стіни швидко охололи. Ігор почухав неголену щоку і, човгаючи капцями, поплентався на кухню.

— Ігорку, ну це вже ні в які ворота, — заскиглила мати, ледь він з’явився у дверях. Її обличчя виражало вселенську скорботу. — Я третій день на сухому пайку. Де нормальний сніданок? Де моя рибка? У мене тиск скаче від голоду, а ти спиш до обіду. Олена твоя, звісно, та ще господиня, але вона хоч кашу варила зранку. А ми що їмо? Бутерброди з повітрям?

Ігор скривився. Він і сам був злий. Два дні вони доїдали якісь сухарі, знайдені в глибині шафи, і залишки печива, які мати привезла із собою. Він був упевнений, що Олена, як завжди, набила холодильник під зав’язку перед від’їздом, просто сховала все смачне подалі. Але не могла ж вона залишити їх зовсім без їжі. Це було б нелюдяно.

Він підійшов до холодильника і силою рвонув дверцята на себе, сподіваючись, що вчора просто погано дивився. Холодильник зустрів його могильним холодом і стерильною чистотою. Лампочка освітлювала незаймано порожні скляні полиці. Ні сиру, ні ковбаси, ні навіть завалящого майонезу. Тільки у дверцятах самотньо жовтів зморщений лимон, вкритий скоринкою цвілі, немов глузування над його очікуваннями.

Ігор зачинив дверцята так, що магнітики посипалися на підлогу.

— Мам, ну потерпи, зараз замовлю доставку, — буркнув він, намагаючись зберігати впевнений вигляд глави сім’ї. — Олена просто забула закупитися, замоталася. Зараз усе вирішимо. Рибу тобі, мені стейк, і ще піцу візьмемо.

Він повернувся в кімнату по телефон і ті самі банківські картки, які Олена так люб’язно залишила на тумбочці. «Золото, а не дружина», — подумав він тоді. Зараз же, дивлячись на глянцевий пластик, він відчув невиразне занепокоєння. Він відкрив застосунок доставки їжі, накидав у кошик продуктів на 5 тис, — гуляти так гуляти, Олена платить, — і почав вводити дані картки.

Пальці швидко бігали по екрану: номер, термін дії, код зі зворотного боку, натиснути «Сплатити». Екран телефону на секунду завис, а потім видав червоний пульсуючий напис: «Відмова транзакції. Недостатньо коштів або картка заблокована».

Ігор насупився. Глюк якийсь. Він спробував другу картку. Ввів дані ще ретельніше, перевіряючи кожну цифру. Кружок завантаження крутився болісно довго. Галина Петрівна в кухні знову почала стукати ложечкою. «Дзинь, дзинь». І знову червоний напис: «Операцію відхилено банком».

Холодний піт проступив у Ігоря на лобі. Він зайшов у мобільний банк, намагаючись перевірити баланс, але пароль не підходив. Олена змінила пароль. Він спробував відновити доступ за номером картки, але система вимагала код із СМС, який приходив на телефон дружини.

— Та що за чортівня! — скрикнув він, жбурляючи телефон на диван. — Вона що, знущається?

У цей момент у двері подзвонили. Дзвінок був не ввічливим і коротким, а довгим, наполегливим, вимогливим. Хтось натиснув кнопку і тримав її, не відпускаючи. Ігор здригнувся. Серце шубовснуло кудись у п’яти. Може, це Олена повернулася? Одумалася, принесла продукти, стоїть там із пакетами і вибачається. Він кинувся в передпокій, на ходу вигадуючи гнівну відповідь, яку він їй зараз видасть за ці голодні дні.

Він відчинив двері, готовий обрушити на дружину потік докорів. Але на порозі стояла не Олена. Там стояла Тамара Іванівна, господиня квартири. Грузна жінка з хімічною завивкою і поглядом бульдога, який бачить перед собою соковитий шматок м’яса.

— Доброго ранку, Ігоре, — промовила вона тоном, що не віщував нічого доброго. — А я ось зайшла перевірити, живі ви тут чи ні. Телефон Марини, тьху, Олени, недоступний. А гроші за оренду, які мали надійти ще вчора, на рахунку не з’явилися.