Вона виконала вимоги свекрухи та чоловіка, просто зібравши речі. Вранці вони пошкодували

— заверещала Галина Петрівна, схоплюючись зі стільця з жвавістю, дивовижною для хворої людини. — Я ні в який гуртожиток не поїду! Я заслужений працівник культури! У мене ноги! Ігорку, зроби що-небудь! Ти ж мужик! Примусь її!

— Та як я її примушу! — закричав Ігор, і його голос зірвався на вереск. — У неї всі гроші! У неї машина! У неї квартира! А в мене тільки ти і твої примхи! Заткнися і збирай речі, якщо не хочеш ночувати на снігу!

Він схопив перший-ліпший пакет і почав гарячково жбурляти туди свої речі. Футболки, джинси, геймпад від приставки — все летіло в купу. Руки тряслися, рухи були смиканими, панічними. У голові билася одна думка: «Це помилка. Це сон. Так не буває». Він не може ось так просто опинитися на дні. Він же Ігор. У нього великі плани. Він талановитий.

Двері відчинилися з гуркотом. На порозі стояла Тамара Іванівна, а за її спиною маячив похмурий поліцейський.

— На вихід! — скомандувала господиня, вказуючи пухким пальцем на сходи. — Речі в оберемок і пішли геть! Щоб через п’ять хвилин духу вашого тут не було!

Збори були принизливими і швидкими. Під пильним поглядом господині Ігор і Галина Петрівна покидали в сумки те, що встигли, залишивши половину мотлоху. Ігор тягнув важку валізу матері, яку вона набила банками із соліннями, тепер нікому не потрібними, і відчував, як піт тече по спині крижаним струмком.

Вони вийшли з під’їзду в сірі сутінки. Заметіль посилилася. Вітер тут же вдарив в обличчя, кинувши жменю колючого снігу за комір. Ігор зіщулився у своїй тонкій куртці. Галина Петрівна поруч із ним розридалася в голос, притискаючи до грудей сумку з ліками.

— Куди ми тепер, синку? — завила вона, перекрикуючи вітер. — У нічліжку? До безхатьків? Що люди скажуть?

Ігор подивився на вікна третього поверху. Там було темно. Квартира, яку він вважав своїм домом, відкинула його. Він дістав телефон, щоб викликати таксі до гуртожитку, і побачив, що зарядки залишилося 3%. Грошей на прив’язаній картці не було. Доведеться йти пішки. Три зупинки. З валізами. По заметах.

— Ходімо, мамо, — буркнув він, хапаючись за ручку валізи. Коліщатко тут же застрягло в сніговій каші. — Досить скиглити.

Він зробив перший крок у своє нове життя, і цей крок дався йому важко. Злість на Олену минула, поступившись місцем липкому, всепоглинаючому страху. Він раптом зрозумів, що Олена була не просто зручною дружиною, вона була його щитом від реальності. І тепер, коли щита не стало, реальність готувалася вдарити його з усієї сили.

Олена стояла біля вікна і дивилася вниз на вулицю. З дванадцятого поверху люди здавалися маленькими чорними точками. Вона не могла розгледіти Ігоря, та й не намагалася. Це було вже не важливо.

Вона повернулася до столу, взяла телефон і відкрила список контактів. Палець завис над ім’ям «Чоловік». Легкий рух — і контакт відправився в чорний список. Слідом полетів номер свекрухи. Потім вона зайшла в галерею і видалила папку з їхніми спільними фотографіями. Знімки зникали один за одним. Ось вони на морі — за її рахунок. Ось його день народження — її подарунок. Ось він із новою машиною — її кредит.

У двері подзвонили. Олена здригнулася, але тут же розслабилася. Це була доставка меблів. Вона замовила новий, величезний, неймовірно зручний диван. Тільки для себе. Вона підійшла до дверей, мигцем глянувши в дзеркало. Звідти на неї дивилася молода, красива жінка. Втомлена, так. Зі зморшками в куточках очей. Але в цих очах більше не було туги побитої собаки. У них горів спокійний, рівний вогонь.

Олена відчинила двері й посміхнулася кур’єру.

— Добрий вечір, — сказала вона. — Заносьте. Я так довго на це чекала.

Ось така історія, мої дорогі. Часто ми боїмося образити близьких. Терпимо зневагу і сподіваємося, що нашу жертву оцінять.

Але правда в тому, що паразити ніколи не цінують донора. Вони просто шукають нового, коли старий закінчується. Цінуйте себе.