Вона зазирнула в кабіну і забула, навіщо прийшла в ліс
Вони вийшли з задушливого магазину, залишивши Світлану недоуменно кліпати нафарбованими очима. Сіли на лавці біля ганку. Богдана важко поставила рюкзак на землю. «То що тобі потрібно?» — запитала вона прямо.
«Я шукав тебе, Богдано», — почав він серйозно. — «Приїжджав кілька разів. Розпитував у всіх, коли ти виходиш зі своєї берлоги».
«Так усі місцеві тут кажуть». Він збентежено рассмеялся. Богдана мовчала, дивлячись у його ясні, радісні очі.
Вона відчувала, як її зачерствіла за зиму душа починає відтавати, і відразу насторожилася. «Не можна! Не можна бути м’якою!» — твердо нагадала вона собі. «То що сталося, Ромо?» — перевела вона розмову в ділове русло.
Його обличчя стало серйозним і заклопотаним. «Пам’ятаєш той мішечок з травами, що ти мені дала на прощання, той збір?» Він уважно подивився на неї. «Старий, мій дядько, зліг взимку, так я згадав про твої трави і заварив йому.
Це ж диво якесь! Кращі лікарі не могли з болем впоратися, а ця проста трава змогла. Це просто неймовірно!» Він тріумфуюче дивився на дівчину. «Він сам послав мене за тобою, сказав: знайди ту знахарку, я бажаю віддячити тобі за моє спасіння і замовити ці трави, що творять чудеса».
Губитель Полушкін. Це прізвище вдарило Богдану як батіг. Її погляд відразу потемнів, а по спині пробіг крижаний холод.
Мимоволі підіграла лиходієві, гірко подумала вона. «Дядько знову поганий, дуже поганий. У нього все болить, він ледве ходить», — продовжував Роман, не помічаючи страшної зміни в ній.
Богдана зробила глибокий вдих. Її здичавілий за довгу зиму розум, привчений до виснажливої боротьби за виживання, побачив у цьому неймовірний, фатальний шанс. Ворог її сім’ї лежав на порозі смерті, і його життя тепер залежало від неї, від дочки того, кого він погубив.
«Раз він знову забрав те, що йому не належало, то я покладу цьому край», — гарячково промайнуло в її голові. «Я поїду», — сказала Богдана, і її голос був твердим і безпристрасним. Роман буквально засвітився радістю.
«Богдано, дякую, я знав, що ти допоможеш». Він легко звалив її важкий рюкзак на плече і повів за собою. Вони йшли мовчки.
Роман прискорив крок, ведучи її до невеликого, рівного майданчика, загубленого серед низьких чагарників, де лежали старі бетонні плити. На середині майданчика стояв вертоліт. Чистий, бездоганний, немов чорний хижий жук, він блищав на сонці лакованими боками.
«Це твій? Новий?» — запитала Богдана, не приховуючи подиву. «Звір, а не машина», — Роман весело засміявся, його обличчя сіяло гордістю. Вона забралася всередину, відчуваючи під собою м’яку, незвичну шкіру сидінь.
З іншого боку плюхнувся молодий багатій. Лопаті повільно почали набирати хід, і повітря наповнилося наростаючим, гучним стрекотом. Не минуло й хвилини, як вертоліт, погойдуючись, почав зліт….
