Вони думали, що я зламаюся. Несподівана знахідка, яка перекреслила плани колишнього чоловіка

— Казки це…

Увійшовши до кабінету, вона, за звичкою ховаючи очі, почала завчено:

— Мені б це… на пакування. Я будь-яку роботу візьму, хоч найважчу.

— Умови в нас для всіх однакові! — пролунав спокійний голос. — Сорок п’ять тисяч, восьмигодинний день, харчування. Влаштовує?

Роза повільно підвела голову й заклякла. Кілька нескінченних секунд вона дивилася на Варвару, і на її обличчі шар за шаром проступав подив, що змінювався тваринним жахом і випалюючим соромом, від якого неможливо було затулитися. Вона затравлено озирнула кабінет, сяйливий логотип на стіні, упевнених у собі працівниць за склом і знову повернулася до обличчя жінки навпроти.

— То що зі змінами? Підходить? — повторила Варвара без тіні злорадства чи торжества.

Роза, перекинувши стілець, щось нерозбірливо прохрипіла й, не тямлячи дороги, кинулася геть. Варвара залишилася сидіти в тиші, відчуваючи, як замість очікуваного задоволення її накриває глухий, безпросвітний смуток за всіх тих, хто так і не навчився бути людиною.

За кілька тижнів тишу кабінету розірвав дзвінок із незнайомого номера, і коли Варвара піднесла слухавку до вуха, вона не відразу впізнала в надтріснутому, ледь розбірливому чоловічому хрипі голос того, хто колись був її чоловіком.

— Це Ярослав. Варю, батько… все, відходить. Онкологія, лікарі кажуть, лічені дні лишилися. Він просить тебе, ну і Дімку теж… просить, щоб прийшли, побачитися хоче.

Вона мовчала так довго, що Ярослав у слухавці задихав важче, перепитуючи, чи вона взагалі його чує.

— Чую, — нарешті видихнула вона. — Адресу скидай.

Кімната, де вони опинилися з Дімою наступного ранку, була така тісна й задушлива, що старе ліжко з’їдало майже весь простір, лишаючи лише вузький прохід для Ярослава, який зустрів їх на порозі, зарослий недоглянутою щетиною, змарнілий і вдягнений у якусь несвіжу, запрану футболку. Він навіть не підвів очей, лише вичавив із себе:

— Варю, прийшли все-таки. Дякую, що…